Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

– Я повірити не можу! Ні, в мене в голові не вкладається!

Останні десять хвилин Реквієм сиділа в кабінеті Івора, з байдужістю спостерігаючи за його власником. І приблизно стільки ж часу підполковник не знаходив собі місця, тільки-но усвідомивши, що слова про спадкоємців були серйозними.

Сама ж дівчина, нарешті, позбулася тривоги. Більше не було настороги чи бажання контролювати кожну дрібницю – розповівши таємницю командиру, вона остаточно заспокоїлася. Ніби випадково поділилася важкими валунами, що досі несла самостійно.

Дідусь теж знав її справжнє ім'я, а тому й намагався вберегти Вієм від усього на світі. І тітка Теодора знала, як і покійний вчитель Нестор – з ними дівчина могла не думати над кожним словом чи рухом. Відступники справді стали їй сім'єю.

– Якого біса, га?! – не вгамовувався Ізбор, розсерджено поглянувши на підлеглу. – Чому ти стільки мовчала?! І заради яких богів тоді залишилася в Хереті?!

– А що це змінює?! – не витримала розвідниця. – Я була етт Оріан сімнадцять років тому, зараз я Реквієм Еар, онука торговця Грайдаша і молодший офіцер зовнішньої розвідки! Мені не потрібен трон, я не жадаю знищити увесь Ророс задля помсти, то яка різниця, ким я була?!

Глибоко і повільно вдихнувши, Івор спробував заспокоїтись. Не вийшло. Відкинув марні спроби, знову впевнився, що на стінах кабінету досі сяє завіса тиші, і роздратовано вигукнув:

– Це ти вважаєш, що все вже в минулому! Армія зосередилась на ваших з братом пошуках! Генерали впевнені, що ви двоє причетні до повернення Ос і бажаєте загарбати собі владу! Династія Оріан вже є прямою загрозою тій диктатурі, яку влаштувала генеральна старшина.

– Припини до мене кричати! – підвищила голос Реквієм. – Я взагалі не зобов'язана була щось розповідати! І чому ти так переймаєшся нашою з Гнатом долею?! Хіба тебе не мало б влаштовувати теперішнє положення справ?! Ти ще у виграшній позиції, зважаючи на те, що сам є булавним офіцером!

Безсило впавши в крісло, підполковник розсіяно скуйовдив і без того розхристане волосся. Поглянув на дівчину з незрозумілим відчаєм і раптом згадав, як помітив в ній знайомі риси, ще коли вперше побачив портрет у анкеті. Тільки тоді він відмахнувся від тих думок, навіть не збагнувши, що майже впізнав у Вієм колишнього короля.

– Пробач, – зрештою зітхнув. – Мені важко перетравити всю цю інформацію. Хто ж знав, що до мого загону потрапить принцеса етт Оріан? – похитав головою і раптом реготнув: – не уявляв, що колись аж так обставлю генералів! Вдача мене любить, мов рідного сина.

– Не називай мене так, – спохмурніла дівчина. – Династія пала сімнадцять років тому. Моїх батьків обезголовили в тронній залі королівського палацу перед десятком булавних офіцерів і одним генералом, назвавши зрадниками свого народу!

Почувши її слова, Ізбор підібрався, випроставшись в кріслі. Помітив, з якою силою Реквієм зціпила зуби після цих слів, і обережно промовив:

– Ви з Гнатом... я чув, що короля з королевою стратили на очах у власних дітей, але не думав, що це правда. Мені дуже шкода, Рем.

Роздратовано смикнувши плечем, розвідниця нічого не відповіла. Який сенс від цих слів? Ніби вони могли повернути їй батьків чи брата.

– Я не видам тебе генералам, – серйозно пообіцяв чоловік. – Але зараз тільки питання часу – коли вони докопаються до правди. Тим паче, що старі вже зацікавилися твоєю особою, після випадку з Йор.

– І що ти пропонуєш? Я не збираюся переховуватися до кінця життя, бо хтось вважає моє існування загрозою своїй владі.

– Ні, звісно, але подбати про твою безпеку необхідно.

– Я сама здатна себе захистити.

– Не заперечую, – кивнув підполковник. – Ти справді сильна, але один в полі не воїн.

З цим Вієм ладна була посперечатися. Вона точно знала, що дідусь не залишить її, а з ним і вся гільдія Явір. Відступники хоч і злочинці, але за своїх підуть горою. Принаймні, в їхній сім'ї було саме так. І саме це робило Явір наймогутнішою, кримінальною гільдією.

Та, звісно, дівчина про це не скаже. Свої таємниці вона ще могла розповісти, а от сім'ю закласти не мала жодного права. І бажання теж.

– Як ти дивишся на те, щоб повідомити про етт Оріан ще двом людям? – обережно запитав Івор, одразу помітивши, як напружилась Реквієм. – Для твого спокою, я можу попросити їх дати клятву на крові про збереження таємниці.

– Навіщо це?

– Є підстави підозрювати генеральну старшину в надто радикальних планах стосовно тебе, – відповів, розсіяно оглянувши стіл перед собою, перш ніж підхопити в руки олівець. Покрутив тонке деревко між пальців і раптом натрапив очима на нещодавній лист від генерал-чотової штурмових військ Конрад. – А знаєш, у мене виникла ще краща ідея. Потрібно тільки отримати її згоду і будеш ти в безпеці, як у тисячі чортів за пазухою!

– Мене вже лякає твоя ідейність, – здивовано повідомила Вієм.

Дівчина прослідкувала за тим, як підскочив блондин, щоб дістати чистий папір, і прийнявся щось швидко виписувати. Навіть звернула увагу на те, як дивно він писав. Нахиляв лист майже горизонтально, щоб вивести чорнилами прямі рядки речень, які зовсім не личили військовому, – радше аристократу, – через купу завитків та складну каліграфію. Втім, Ізбор писав так швидко, що стало зрозуміло – гарний почерк для нього був звичкою, а не надмірними стараннями.

Згорнув розписаний лист паперу вдвоє і той миттю спалахнув, розсипаючись сріблястими іскорками в руках чоловіка. Повідомлення вже поспішало до адресата.

– Не хвилюйся, цій людині можна вірити, – по-своєму зрозумів її слова Івор. – Характер, правда, має жахливий, але це навіть добре. Вона не підведе. Ну, якщо погодиться.

– А конкретніше? – роздратовано запитала Реквієм. – Припини розмовляти загадками, інакше жодної співпраці у нас не вийде.

– А знаєш, – блондин раптом усміхнувся, – ви з нею точно знайдете спільну мову. Гаразд-гаразд, не лютуй. Я написав генерал-чотовій Лелі Конрад, ти б мала про неї чути – геніальний маг душ, зіллєвар та учениця видатного генерала. Верхівка її ненавидить, мабуть, ще більше, ніж мене. В листі натякнув, що маю деяку інформацію про спадкоємців Оріан і запитав, чи погодиться вона допомогти. Конрад зрозуміє мої слова вірно.