Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Кинджал у моїй руці почав дрижати від зусилля розтиснути пальці, але це нічого не дало. Я все ще була лялькою на мотузочках, і ці мотузочки були надто міцні. 

Повільно я почала опускатися на стежку. Спершу я сіла на холодні камені, а потім і взагалі лягла на спину. Так я ідеально бачила вікно Ярошевого дому і невелику люстру під стелею. Це було вікно у кімнату, в якій я ще не була – певно, у ректорову спальню. 

Раптово небо розколола блискавка, а тоді за кілька секунд почувся грім. Скоро вдарить дощ, і моє тіло, певно, охолоне ще до настання ранку. Я почала підіймати кинджал.
Відірвати погляд від гостро заточеного леза було неможливо – та я й не збиралася цього робити. Боротися далі теж не виходило – як би я не намагалася витіснити чужу сутність з голови, нашийник забирав левову частку сили та поглинав її, залишаючи мені самі тільки крихти. 

З ними я не мала жодного шансу – не проти того могутнього артефакту, про який мені розповів дух. 

Я стиснула руків’я зброї обома руками й націлила лезо прямо у груди. У місячному сяйві сталь відблискувала, як дзеркало, і один швидкий місячний зайчик потрапив на скло Ярошевого вікна. 

Мені здалося, що краєм ока я побачила у ньому якийсь рух, але це вже не мало жодного значення. Мої руки напружилися сильніше, і кинджал впився мені у плоть. 

Він зайшов в тіло по саме руків’я, а я все ще не могла закричати від болю. В останню мить я зуміла навіть не перехопити контроль, а тільки зовсім трохи зсунути руки, і вразила не серце, а тіло  поряд. 

Втім, навряд чи це мене врятує.

Нічого з того, що я відчувало раніше, не могло дорівнятися до цього болю. Він пульсував від грудей до самих кінчиків волосся, до нігтів на руках, викручував органи та шкіру навиворіт. 

Я відчувала, як життя не такою й повільною цівкою витікає геть з мого тіла, а потім… 

В одну мить моє тіло знову належало мені одній. Хто б не був там всередині, він зникнув, не залишивши по собі й сліду, і я нарешті судомно вдихнула з власної волі. 

Але сил не залишилося навіть на крик. І тоді небо загарчало ніби замість мене – воно знову розкололося блискавкою і громом, а ще за мить після цього звук доповнився грюкотом дверей. 

Я не бачила нічого, окрім неба над собою. Вже не було навіть місяця – за якісь лічені хвилини він сховався за низькими хмарами, що набігли нізвідки. 

 – Таво? – сонний голос Яроша звучав близько, але я чула його наче крізь товстий шар води. – Таво! 

Мої очі почали потрохи заплющуватися. Біль майже зник; тіло заніміло настільки, що я вже нічого не відчувала – окрім гарячих міцних долонь, що підхопили мене і почали трусити, наче очікуючи, що я зараз прокинуся. Я не хотіла цього робити. 

Потім Ярош, певно, помітив кинджал у моїх грудях, бо з його губ зірвалося прокляття. Він почав чаклувати – іскри магії, як надокучливі мошки, почали кружляти над моїм лицем, і я прикрила очі, аби їх не бачити. 

– Ні, ні. Таво, люба, не спи, – Ярош засіпав мене за руку, а тоді міцно стиснув долоню, переливаючи через неї силу. Я ж спромоглася тільки слабко похитати головою. – Не спи!

– Облиш, – ніби п’яно прохрипіла я. Язик відчувався в роті, як щось дуже чужорідне, і я не знала, куди його подіти. – Вже все. 

Крізь прикриті повіки я бачила, як Ярош судомно захитав головою, і потік чарів у моє тіло став ще сильнішим. Ярош був надто впертий. 

Підняти руку до його блідого, страшенно переляканого лиця було складно, але мені це все ж вдалося. М’язи пронизало болем, і я провела кінчиками пальців по його щоці. 

– Не сумуй, – вичавила я.

В руці не залишилося жодної сили, а тримати очі відкритими було вже вище моїх можливостей. 

Ярош знову вхопив мене за обидві руки, щось казав, відчайдушно чаклував і вливав у мене магію, але я вже не могла розібрати жодного його слова. Земля здалася раптом м’якшою за усяку перину, і я просто заснула. 

Не знаючи, чи взагалі ще зможу прокинутися.