Катаріна Рейніс - Як Не вийти заміж за бога, Катаріна Рейніс

Водяний кокон огорнув бога, вируючи і переливаючись різними відтінками синього, піднімаючи його тіло над водними володіннями та лякаючи морського монстра.

«Геть!» - наказав, коли чудовисько жалібно завило. Ще мить і величезне синє тіло поглинули морські глибини, а внизу яскравим вогником озвалося Світло душі його Обраної.

Майстер

«Демони! Демони! Демони! – сердився, спостерігаючи, як біснується посеред затоки величезне морське чудовисько. – Не кажіть мені, що цій також вдасться втекти!»

Сили залишали його тіло швидше, аніж він сподівався. Еліксир життя давно закінчився, і тепер його аура була схожа на величезне решето, крізь яке витікає не лише магія, а й життя. Саме тому він так поспішав! Саме тому наказував усе добре підготувати! Бо іншого шансу в нього вже не буде! Ніколи!

Вереск божества розносився округою. Хвилі величезними валунами налітали на берег, лякаючи служителів і збиваючи й без того не рівний спів. Погода псувалась, а його корабель віднесло в море. Плани руйнувалися на очах…

- Ні-і! – не своїм голосом заволав чоловік, лякаючи храмовників. - Не дозволю!..

Загарчавши, наче поранений звір, він зібрав залишки сил, аби наступної миті розчинитися у сріблястому мареві порталу. Що він збирався зробити?.. Як зміг би по впливати, змінити долю?.. Хіба йому, простому смертному, під силу керувати божеством, нехай навіть створеним колись ним самим?..

От тільки на роздуми часу більше не залишилося. Магія порталу розвіялася, і в обличчя вдарив сильний потік солоної води, змиваючи не лише пиху, а й закляття левітації. Навколо вмить обважнілого та ослаблого тіла вирували хвилі, накриваючи з головою сивого напівбожевільного старого. Ще нещодавно пильні очі ледве розрізняли змазані риси чудовиська, і тільки страшний рев Морського бога пробирав в'яле тіло до кісток.

- Стій!.. - хрипів ледь чутним голосом, задихаючись і втрачаючи останні сили. – Наказую тобі, зупинись!..

Та монстр не чув і навіть не бачив свого творця! Сплеск!.. Ще сплеск!.. Зовсім поруч… Хвиля накрила з головою, збиваючи з пантелику, змиваючи орієнтири. Тіло вертіло, наче лялькове, то затягуючи в глибину, то знову викидаючи на поверхню. Не встиг чоловік зрадіти денному світлу, як величезна тінь заступила собою весь світ… Удар!.. і темрява…