Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

Ґрей? «Корал Блаш». Заодно вона й перевірить, чи справді цього року в моді темніші тони помади, буде біда, якщо це правда, адже вони їй зовсім не личили. Доктор Асула зав’язав пояс на халаті й пішов слідом за Емператрис до маленького столика, на якому його чекала кава:

— Ти дуже елегантна.

— Хіба ти щойно не казав мені, що я посміховисько?

— З ким ти надумала зустрічатися?

— З Херонімо, звісно ж.

— То ти так вирядилася, щоб його спокусити?

Емператрис насупила брови.

— Звідки такий висновок?

— Ти не відповіла мені, чи зустрінешся з ним.

— З ким?

— З Умберто.

Емператрис зітхнула:

— Хочеш дати мені його адресу?

— Чию?

— Умебртову. Якби я могла з ним зустрітися, то давно це зробила би, бо, якщо тобі цікаво, то я страх як хочу з ним зустрітися. Я намагалася з’ясувати, де він, що з ним, мої агенти об'їздили всю країну, шукаючи його. Але не знайшли. Він зник. Як під землю провалився. Ніби ніколи його й не існувало. Іноді… Іноді я думаю, що це я його вигадала, що він приснився мені, так само, як йому колись приснився світ, у якому ми всі ув’язнені. Усе тут було інакше за його часів.

— Так. Добрі були деньки.

— Пригадуєш ті чаї, які я заварювала?

— А ті вечірні зустрічі на його терасі просто неба, коли розмова заходила за..?

— А ті дискусії про експериментальні фільми молодих французьких і американських режисерів, які Берта приносила до кінозалу, який він збудував?

— М-м-м… Усе мало інший ґатунок.

— Отож. Якби я знайшла його, це був би кінець.

— Ти б утекла з ним.

— Не знаю. Тобі не однаково?

Крисофоро Асула звик до того, що Емператрис ставала трохи істеричною напередодні від’їзду на розмову з Херонімо. Це цілком зрозуміло. Бідолашна. Звідки в неї стільки енергії, стільки запалу, й головне навіщо? Поклавши серветку на стіл, Крис нахилився, щоб поцілувати Емператрис у щоку, яку вона йому підставляла.

— Тобі щось привезти, Крисе?

— Так, пляшку справжнього «Чіваса».

— От дурко.

— Успіхів тобі.

— Бувай, Крисе, поводься чемно, любчику.

24

Рано-вранці в неділю Ірис відчинила йому двері: через плече в нього висіла норкова шуба карамельного кольору, а в руці він тримав шкіряну коробочку для прикрас. Він передав їй речі. Вона розстелила на моєму возику газетний папір, щоб нічого не забруднилося, а на нього виклала все, що приніс їй шофер.

— Зачекай.

Він повернувся від авто з купою пакунків: гральні дошки, коробочки, наповнені дзвінкими фішками, — мені здається, тут мають бути шашки, — сказала Рита, трусячи однією з коробочок біля обох вух Ірис Мателуни, — а це тоді що, стільки ігор, заради Бога, що ми робитимемо з цим усім, тепер у нас зовсім не буде часу на нудьгу.

— Як поживає місіа Інесіта?

Ірис усміхнулася шоферові: дуже добре, ще ніколи вона не почувалася так добре, навіть у себе вдома, хоча цей дім також належить їй.

— Переказуй їй вітання. Скажи, що ми дуже за нею сумуємо.

Ширма зачиняється. Рита занурила свої червонуваті пальці в складки хутра: яке ніжне хутро, як воно зветься, м’якесеньке, воно, мабуть, таке тепленьке, тому його попросила привезти сеньйора, бідолашна, у будинку немає опалення, а до холоду, вона, мабуть, не звикла, на відміну від нас, — нумо, Ірис, приміряй шубку, ні, просто накинь на плечі, — але я вириваю в тебе цю вишукану шубу, бо вона тобі не належить, ти не маєш знати про існування розкоші, а поготів і торкатися її: ну годі, облиште, це речі місіа Інес, я розповім про вас матінці Беніті, хай Ірис віднесе все всередину.

Ідучи слідом за Ірис, яка тягне мій возик, бо я вже не в змозі, я перетинаю подвір’я біля головних дверей, коридор подвір’я кухні, звідки ми відганяємо старих, які збігаються пороздивлятися, що ми веземо: глянь, Антоньєто, хутро, — вони мацають, хапають, — облиште їх, вони сеньйорині, вона розізлиться на вас, якщо ви чіпатимете її пакунки, — яка гарненька коробочка із золотими вставками, що ж там, цікаво, лежить, так добре все запаковано, видно, що пакунки магазинні, — подвір’я з липою, проходжу повз каплицю, завертаю у клуатр подвір’я з пальмою і потрапляю до твоїх дверей. Стукаю. Ти мені відчиняєш. Твій цеглястий халат у плямах, облямівка брудна, бракує ґудзика. Ти хотіла розчесатися, бо твоє волосся скуйовджене, побачивши мене, ти встромляєш гребінець у свої сиві пасма на потилиці, втім, твої помутнілі від сну очі одразу набирають чіткості, щойно бачать, щó я тобі приніс: нехай Ірис покладе мою норку, каракуль і коробочку на ліжко, просто на ковдру, не треба заносити пакунки в келію, Німенький, допоможіть мені накинути норку на халат, віднесімо ці пакунки до кухні, старі вже, певно, снідають. Ми йдемо слідом за тобою коридорами, тягнучи мій возик, завантажений іграми, фалдами свого пурпурового халата ти підмітаєш підлогу, у твоїм волоссі стирчить гребінець, розкішні складки твоєї шуби спадають із твоєї спини, яка починає викривлятися, у руках ти тримаєш шкіряну скриньку, прикрашену золотими квітками лілії.

Старі сидять у кухні і снідають: хліб, каструля, у якій вариться кава, чхання, перешіптування, дим від дров, які горять у нутрощах чорної печі, постаті, які радше скидаються на обриси, силуети, що окреслюють якусь випуклість, голови і щелепи, які тихо, але мимовільно дрижать, ракурс руки, який світло вимальовує серед лахміття, забуваючи домалювати долоню, сіруваті емальовані чашки, лікоть, що лежить біля розім’ятого хліба на перемитій, перетертій і вичовганій стільниці, шматки істот, які збираються докупи, щоб підвестися: увійшла господиня, сеньйора, одягнена у багряне, загорнута в хутро, вона тримає в руках скриньку з королівською лілією, а за нею іде блазень, який роздає подарункові пакунки, їх приймають дрижачі руки, сколоті нігті розривають обгортку, тремтливі пальці відкривають коробки: глянь, гра, як давно я в такі не грала, а це шашки, а це головоломка, а це шахи, але в шахи грати так важко, і, як на мене, то чоловіча гра, перегони коників, машинок, песиків, дошки в чорно-білу клітинку, з конусиками й дірочками, глянь, Клементино, що мені дісталося, що це за дивина, схоже на доміно, але це гра, яка називається маджонґ, ніхто не знає, як у неї грати, але дивися, які гарні фішки, карти, гори карт, дюжини колод, тепер ми ніколи не нудьгуватимемо, тому що до кінця життя гратимемо в різні ігри, місіа Інес, хай вас береже Господь, яка ви щедра душа, справжня свята. Одна стара цілує їй руку, інша падає на коліна, щоб поцілувати край її шуби, вони збираються в гуртки довкола дошок і