Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

каміння, гілля смерек ламалося від ваги катапультованого тіла, прірви й урвища чигали; на нього чорними пащами, але він щоразу на часточку секунди випереджав усе. Нога щоразу знаходила найпідходящіше місце для опори, рука щоразу натрапляла на точку підтримки чи перельоту. Тільки гонитва видавалась божевільною, але рухи Урсу були неймовірно чисті. Кожен крок його мав бути точним, і він таким був насправді, бо поламана чи подряпана нога, може, для нього самого не означала б нічого, але для інших це важило б усе.

Вилетівши на вершину масиву, де була печера, Урсу напружив слух. Але ніякого шуму водоспаду він не почув.

З

Черешняки над водоспадом переживали найтяжчі хвилини. Вони весь час поглядали вздовж відкритого тунелю, який вів до печери, або вибігали поглядами по рівнесеньких кам’яних стінах до небесної голубіні над головами. Смерть чи життя могли помінятися для них місцями з миті на мить.

Віктор щойно закінчив занотовувати деякі записи в зошиті. Він записав прізвища кожного, вік, адресу, а ще на кількох сторінках коротко виклав усе, що сталося: відкриття нової печери, появу обох ворогів, полон і втечу Йонела, переслідування, вихід із печери, непереборну перешкоду — водоспад. Він хотів би сказати й ще дещо — думки, які мучили його самого, чи ті, які доймали всіх, обставини, що їх спричинили, їхню рішучість зберегти дружбу, але час підганяв. Віктор згорнув зошит трубочкою й запхнув у порожній термос, маючи намір кинути його у водоспад у найважчу муть, у мить безвиході.

— Невже нічого не можна зробити? — спитала Марія. — Невже ми не можемо захиститися? Отак і чекатимемо, згорнувши руки?..

Але в стінах — жодної брили чи хоч би валуна, за яким можна було б заховатися, нічого, нічогісінько…

— Зведімо барикаду! — запропонував Йонел. — Із човна, з наших речей, з усього, що в нас є. І будемо захищатися камінням…

Це була абсурдна думка. Як вони могли, за якоюсь нікчемною барикадою, чинити опір наступові озброєних людей? Вони навіть не бачитимуть, у кого кидати каміння, а якщо побачать, то одразу будуть знищені прицільним вогнем.

— Неймовірно! — злякалася Марія. — Ви знаєте, що ми зараз робимо? Чекаємо, поки хтось прийде й перестріляє нас! Ми не можемо захищатися ні в який спосіб. Якби Лучія та інші знайшли нас раніше…

— А якщо зробити дві барикади? — підскочив Тік. — Під кожною стіною. Ми так робимо, коли граємося в сніжки. Ніколи не знаєш, з якого боку стерегтися. Ти хочеш нападати з одного боку, а тебе дістають з другого. Їй-богу, ми так завжди перемагали противників. Так ми тримаємо їх у напруженні, а тоді, коли вони чекають найменше, — вогонь!

Вікторові кортіло розсміятися з тієї серйозності, з якою це твердив малюк. То добре в битві сніжками. А тут одні мали захищатися камінням, а другі наступати з кулями. Але згадав Маріїн розпач. Таке безсилля — жорстоке. Життя ніби витікало з них, ніби витікала кров, крапля по краплі, а вони дивилися, як вона витікає, і не робили жодного поруху, щоб її зупинити.

— Браво, Тіку! — Віктор отямився від власних слів. — Треба тільки знайти матеріал для барикад.

Вони не боялися непередбаченого нападу. Бо й нападникам теж ніде було заховатися. І всі заходилися, з відчаєм приречених, збирати каміння й валуни з потоку та берегів, зносити їх і складати навколо рюкзаків та спальних мішків, щоб зімпровізувати якийсь прихисток. Спершу він був жалюгідний, але поступово більшав, ріс, ось уже з півметра кожен, далі досяг цілого метра і здавався досить міцним супроти нападу. От якби ще й вони мали зброю або в нападників не було зброї. Особливо Тік був гордий двома редутами, як він їх називав, і малюк потурбувався, щоб мати напохваті топірець і великі камінці — ними він міг би воювати два дні підряд безперервно.

Пішовши по каміння вгору проти течії, Віктор недалеко звідси побачив довгу тріщину, повернуту отвором до водоспаду, й невидиму від печери. Вона була схожа на нішу, видовбану на лівому березі метрів за шість над поверхнею води. У цій ніші могла заховатися одна людина. Від ніші до барикади було метрів п’ятдесят. Відтак Тікова ідея одразу стала грізною. Троє людей могли б ховатися за барикадами, а четвертий, схований у ніші, пропустив би нападників уперед і сам напав би на них ззаду камінням. Тобто… не напав би, а знищив би всього двома блискавичними ударами. Інакше порятунку не було б ні для того, що в ніші, ні для тих, що за барикадами.

Марія та Йонел рішуче відкинули Вікторову пропозицію. Вони навіть чути не хотіли про це, але й Віктор не збирався відступати.

— Іншого порятунку в нас нема! — наполягав він. — Тільки такий комбінований захист. І я не розумію, чому ви не розумієте! Схованку в стіні не видно від печери, її ледве видно від водоспаду, та й то, якщо гарненько придивитися. Нападники її не побачать, їхню увагу привернуть тільки барикади біля водоспаду. І вони підходитимуть обачливо. Стрілятимуть не раніше, ніж підійдуть метрів на п’ятдесят. Може, вони зупиняться якраз піді мною… А це досить, щоб збити першим ударом одного із них, і не може бути, щоб я його не вдарив. Я ж просто покладу йому камінь на голову, не розумієте? А потім кину і в другого. Неймовірно, щоб я його не збив!

— Я сам їх збив би! — сказав несамовито Тік. — Але ж я знаю, що ти мені не дозволиш бути там. А мені ж нема рівного в місті за влучністю. Їй-богу, Вікторе!

Віктор говорив натхненно, пристрасно, з ненавистю. Марія та Йонел були вражені його впевненістю, але все не погоджувалися, ще вагалися. Знали, що на випадок найменшої помилки першою жертвою став би, без найменшої надії на порятунок, Віктор.

— Але ж ви не розумієте, — загорлав Віктор, — що мені цілком байдуже, чи мене застрелять там, чи тут! Там щонайменше є один шанс врятуватися самому і врятувати вас. А