Вадим Володарський - Без втрат не вийти, Вадим Володарський

23.

-Як там Ніка? – спитав Муса. Сам він її там, у будинку, й не бачив, а тим більше, не знав, який її стан тепер, вранці. Розмовляв із Вікентієм він телефоном.

-Нормально… Зараз спить. – Насправді, Вікентію зрозуміло було, яким стресом усе, що сталося, виявилося для дружини. Можливо, й добре, що московський експерт-психіатр Кольцов усе ще перебуває у сусідній квартирі; він Ніку встиг вивчити, та, можливо, знадобиться … його неофіційна допомога, тим більше, що експертизу потрібно буде, все ж таки, доробити. – Я гадав, ти приїдеш…

-Не можу. Я іще тут, на місці. Поряд із твоїм слідчим… - Насправді, з точки зору своєї ролі інструктора з бойової підготовки, можна було бути задоволеним цією операцією, - і результатом, і тим, який вишкіл продемонстрували його люди, і тим, що пройшла вона без жодного пострілу. Хоча останнє й порушило закони жанру, - зброя, що висить на стіні, а тим більше – перебуває у руках, згідно них, повинна була стріляти, - але професіонали вважали, що краще обійтися без цього.

-Він не мій, він ваш. Ви ж обидва у поліції служите, - не без іронії поправив адвокат.

-Ну… - Мабуть, відносини з колегою в Муси склалися не безхмарні. Втім, в нього мало із ким відносини бували безхмарні. – Коротше кажучи, ми тут засідку влаштували, та довелося ще й СБУ викликати.

-Як це? На кого?

-Нам цей Микита багато чого розповів… Так от, він хотів … провести із Нікою ніч, а потім вивезти її до Росії. Разом із цим Серьогою. У одному багажнику, із заклеєними ротами… На дипломатичному авто. Там повинен був дипломат російський додому їхати, їх транспорт не підлягає догляду на кордоні. – Це Вікентій чудово знав, такими були вимоги конвенції про дипломатичні зносини: дипломатам надавався імунітет. – Їхати повинен був сьогодні, та дорогою … заїхати та забрати пасажирів…

-Ага, зрозуміло… Ви його чекаєте, щоб упіймати на місці … та вербанути! Бо він робить це  на приватне замовлення, та, якщо в нього вдома дізнаються… Тому покликали СБУ. Чудово! Тільки … ти його вербани окремо, для себе, для нас. Стане у пригоді…

-Звичайно. – Для Муси це розумілося саме собою.

-Ще що-небудь цікаве вони розповіли?

-Звісно, якщо ми питали… - У голосі Муси була тепер посмішка. – Насправді, троє – просто виконавці, які нічого не знали. До речі, передай Томі, вона не помилилася: це не військові. Усі з цих … яких ти так любиш… А головний в них – цей Довгоног.

-Зрозуміло. Їх підібрали, щоб … якщо усе розкриється, виглядало так, що це пов’язано із моєю роботою, - зрозумів Вікентій. – Хто на них вийшов?

-Спочатку – людина зі служби безпеки «Центрсибгазу», там є такий Олексій Бєлов. Він же … замовив тебе. А потім, вже через цього Бєлова, на них вийшов Микита. До речі, він каже, що про замах на тебе нічого не знав, хоча в усьому іншому зізнається. Навіть … не прямо, але можна зрозуміти … що торік замовив прибрати Миколу Маліка у Туреччині, але так, щоб це виглядало, як природна смерть, причому, щоб настала вона у Москві. Але це – не офіційні показання, хоча на камеру знято.

-Куди їх відправили?

-Поки до місцевого райвідділу, а потім повезуть до Києва…

-Добре. Коли повезуть… Я ще до того тут декого наберу… Щоб ні в якому разі не відпустили, ні за які гроші. Та тримали у таких умовах, щоб ані з ким не було зв’язку, окрім, звісно, адвоката. Але щоб повідомили російського консула…

-Навіщо?! - здивувався Муса.

-А хто ж батькові Микити повідомить, що той сидить в нас? – посміхнувся Вікентій, і друг зрозумів, що він розпочав якусь власну гру. – Та скинь мені відео це, будь ласка.

-За десять хвилин.

-От і добре… А ввечері, чи коли там звільнишся, - заходь у гості!

-Давай завтра. Ви там хоч виспалися…

Закінчивши розмову, Вікентій перевірив: Ніка ще спала. Вона й за звичайних обставин «жайворонком» не була, а вже зараз… Тому вирішив займатися поки що власними справами. Чи, точніше, їхніми але самостійно.

Він зробив кілька дзвінків, - двом поліцейським, одному полковнику та одному генералу, а потім – людині з прокуратури. Усі вони були давніми знайомими, а двоє з них – колишніми клієнтами. Генерала то людину з Офісу генерального прокурора колись хотіли звільнити … за ініціативи чергових «активістів», але Вікентій допоміг не лише відстояти посади, але й стягнути чималі гроші, - не з держави, а з декого з «активістів», за позовами про захист честі й гідності. Після цього зв’язуватися із ними більше ніхто не захотів. Усі ці люди були частиною того, що Ніка назвала «павутиною», у центрі якої, немов павук, сидів Вікентій. Зараз, вважав він, був час смикнути за кілька ниточок.

Потім зателефонував Павлу Людовенку із запитанням:

-Як там справи? – Насправді, його цікавила, звісно, єдина справа, - Оксани. Та й те лише тому, що Тома переймалася долею матері.

-Поки що … усе на паузі. – Обидва адвокати знали, що по багатьох справах буває такий період у розслідуванні. Усе б нічого, якби не перебування підозрюваної під вартою. – Але … ми працюємо над угодою. – Це означало, що Оксана Стасюк та її захисники розглядали варіант угоди про визнання винуватості. Але – на яке покарання погодяться у такому випадку прокурори?

-Знаєш, що… Ви, звичайно, працюйте, - сказав Вікентій, бо вважав, що ніяких можливостей непотрібно відкидати. А особливо – у такій справі. – Але поки почекайте із її укладенням. Поки що … нічого не гарантую, але, можливо, в мене з’являться для вас цікаві новини.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍