Марина Сніжна - Темна Академія, Марина Сніжна

Глава 23.3

– Дозвольте мені поговорити з адепткою наодинці хоча б кілька хвилин, – зараз голос лорда-намісника звучав спокійно, але я напружилася і протестуюче замотала головою. Благально поглянула на ректора.

– Я виконаю ваше прохання, тільки якщо сама адептка не заперечує, – сухо відгукнувся Ірмерій, і я полегшено зітхнула.

– Заперечую, – осмілівши, заявила я. – Чи можу я повернутися на заняття?

– Адалейт, прошу тебе, – голос зеленоокого здригнувся. – Мені просто треба поговорити з тобою. Все пояснити.

– Навряд чи це щось змінить, – з гіркотою зауважила я. – Скажіть лише одне: як вам вдалося так швидко мене знайти?

– А ти дійсно сподівалася, що не знайду? – невесело посміхнувся він. – У такому випадку тобі слід ретельніше вибирати собі супутників.

– Стражі, – здогадалася я і похитала головою. – Вирішили, що ви заплатите хоча б за інформацію?

– Ну ось, ти кмітлива дівчинка, сама все зрозуміла, – лагідно сказав він і, не втримавшись, простягнув руку і провів по моїй щоці. Здавалося, взагалі забув, що поруч стоїть ректор і така поведінка неприпустима. – Адалейт, повернися додому. У тебе буде все, що ти забажаєш.

Я різко скинула його руку і процідила:

– Ми вже говорили про це. Мені від вас нічого не треба. Просто дайте мені спокій!

Він опустив голову і з шумом втягнув повітря. Я чула, як шалено калатає його серце.

– Не можу, – випалив він, підіймаючи голову так різко, що я мимоволі відсахнулася. Схилився над моїм вухом і прошепотів так, щоб чула лише я: – Просто не можу, Адалейт. Я спостерігатиму за тобою. І чекатиму. Нікуди ти від мене не дінешся, моя пташко! Рано чи пізно змиришся з цим і перестанеш опиратися.

Перш ніж я чи ректор встигли зреагувати, з силою притягнув до себе і вп’явся в мої губи якимось диким, грубим поцілунком. Він тривав всього кілька секунд. Потім сильні, незважаючи на зовнішню аристократичність, руки Ірмерія відкинули від мене лорда-намісника.

– Лорде Дарбірн, я змушений вимагати, щоб ви негайно залишили Академію!

– Гаразд, – прошипів зеленоокий. – Але чи варто говорити, що я не забуду цього ніколи. У вас був шанс придбати в моєму обличчі друга, але ви вирішили за краще бачити в мені ворога.

З цими словами він вийшов, кинувши на мене останній погляд, сповнений люті й пристрасті.

Щойно за ним зачинилися двері, я звернула благальний погляд на ректора.

– Будь ласка, вибачте! Через мене тепер у вас будуть неприємності.

– Через вас? – тонкі брови ректора трохи піднялися. – Гадаєте, я відмовив у проханні лорду Дарбірну через якісь особисті симпатії? Ви забуваєтеся, адептко Тіррен… Чи як вас там?

Вражена неприязними нотками у його голосі, я застигла.

– Вибачте, – поспішила сказати, поки сльози, що підступили, не хлинули потоком. – Я зовсім не те хотіла сказати… Я…

– Ви вільні, адептко, – почулася колюча відповідь. – І постарайтеся не потрапляти мені на очі.

Та що це з ним?! Я дивилася в зазвичай холодне обличчя і не вірила власним очам! Губи злегка тремтять. Очі палають якимось дивним вогнем. Чому він так сильно розлютився? Настільки боїться гніву королівського кузена? Жалкує про те, що допоміг мені?

– Ви погано чуєте, адептко? – процідив він і відвернувся, ніби йому нестерпно було навіть дивитися на мене.

Я стрілою вилетіла геть. Потім десь з хвилину спантеличено дивилася на двері, що зачинилися за мною. Мене всю трясло після пережитого. А особливо спроб розібратися в емоціях чоловіка, від погляду якого все в мені переверталося.

– З вами все гаразд? – почувся співчутливий голос секретаря.

– Т-так, - невпевнено сказала я.

Розвернулася і рушила до виходу з приймальні. Проте не встигла зробити і кілька кроків, як двері кабінету ректора різко відчинилися.

– Адептко Тіррен, поверніться, – почувся напружений голос.

Абсолютно переставши щось розуміти, я обернулася і подивилася в бліде напружене обличчя чоловіка. Він зник усередині кабінету, ледве побачив, що я роблю кроки в його сторону. В повному приголомшенні я повернулася до кабінету і зачинила за собою двері.

– Пробачте за мій спалах, – промовив ректор, сідаючи за стіл. – Я не повинен був так говорити з вами. Ситуація трохи вибила з колії.

Я стояла мовчки, не наважуючись сказати хоч слово, щоб вкотре все не зіпсувати.

– Ви маєте знати, що поки залишаєтеся адепткою Темної Академії, вам не варто боятися домагань з боку лорда Дарбірна. Не знаю, що вас пов’язує, але це не має значення. Просто йдіть і навчайтеся спокійно. Власне, саме це я й хотів сказати.

При розмові він чомусь уникав мого погляду, і це турбувало все сильніше.

– Лорде Стайлір, – глухо сказала я. – Я хочу, щоб ви знали… Те, що про мене сказав декан… Те, що я коханка лорда-намісника… це неправда… Я тому й втекла від нього, щоб не…

– Адептко, – перервав він і втомлено потер скроні, але все ж таки підняв на мене погляд. За кілька хвилин переді мною знову постала холодна мармурова статуя, позбавлена ​​емоцій. – Гадаєте, мене хвилює ваше особисте життя?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍