Володимир Бабула - Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула

для них там досить, адже планету ми ще не знаємо. Я зараз повідомлю про це Навратіла і Молодінову, хай вони вирішують, що робити. А ви тим часом подивіться на контрольним запис астро-гравіметра, я його ще не весь проглянув. Можливо, на стрічці знайдете ще й інші важливі повідомлення…

Фратев пішов до обсерваторії і почав повільно перемотувати контрольну стрічку. Риска… крапка… риска… риска…

— «Увага, увага!..» — знову і знову повторювалось повідомлення.

І тільки після десятого повідомлення Фратев наткнувся на інший текст:

— «…Чекаємо на швидку відповідь. Передаємо вам настанову, як побудувати передавач, що працюватиме за принципом використання гравітаційного поля…»

Фратев швидко витягнув з кишені блокнот і почав переписувати…

***

— Знайшов що-небудь? — запитав Мак-Гарді Крауса, який причалив гумовим човном до берега.

— Куди не глянь — нічого нема! — розчаровано відповів Краус. — Рівнина, рівнина, скрізь сама рівнина. Мабуть, треба повернутися в гори, бо доброго притулку тут, видно, не знайдеш. А де Грубер? Ще не повернувся?

— Ні. Я сам нетерпляче па нього чекаю. Казав, що тільки огляне джунглі в найближчих околицях. Сподіваюсь, що з ним нічого не скоїлося. Пострілів не було чути, а, настільки я його знаю, він стріляв би, мов шалений, при першому ж натяку на небезпеку.

Не встиг він це промовити, як із заростей прожогом вискочив Грубер. Обидва чоловіки злякано озирнулись.

— Нещастя, нещастя! В селищі «невидимих» — ящери! Велетенські! — Він похитнувся й упав на мілину; його вирячені очі гарячково блищали. — Швидше звільняйте «Ластівку»!

Через кілька секунд всі троє вже сиділи в кабіні, і літак мчав річкою.

— Тримайся лівого берега, щоб нас не побачили із селища! — радив засапаний Мак-Гарді Краусу.

— Піднімись краще в повітря, ящери лізуть за нами… І перед нами вони також, — бурмотів Грубер.

Де? — здригнувся Краус — Де ти бачиш ящерів, покажи! Ану, поглянь, що в нього в сумці, — кинув він головою до Мак-Гарді і зменшив швидкість. — Підозрюю, що він знову напився.

Мак-Гарді схилився над Грубером:

— П'яний як чіп. Чуєш, як тхне?

— Сядь на моє місце, — попросив його Краус. Повільно підвівся з крісла й випростався. — Я розрахуюсь з ним сам. Отже, наш товаришочок потай ходить по банани… — Він різко штовхнув Грубера. — Скільки ти їх з'їв? Говори, бо тямитимеш мене до нових віників!

— Тільки два-три… То нічого, дрібниці… Повір мені, ради бога, що тут є ящери…

Краус почервонів від гніву і звалив п'яничку на підлогу:

— Пити не будемо — ясно? Принаймні поки що. Ані ковтка!.. Ми зрозуміли один одного — правда?

Мак-Гарді мовчки кивнув.

«Ластівка» наближалась до гірського пасма. Недалеко від вузької ущелини в річку впадав струмок.

— Цим струмком зручно забратись у гори, — сказав Мак-Гарді. — А там уже щось знайдемо.

— Спершу пройдемо човном, — рішуче сказав Краус. — Можливо, тут не досить глибоко, коли б «Ластівка» не застряла.

Причалили літаком до берега, припнули «Ластівку» кількома тросами до найтовстіших дерев. Грубера зв'язали, щоб не накоїв чого під п'яну руч; літак старанно замкнули й вирушили в дорогу.

Мак-Гарді веслував, а Краус з рушницею в руках уважно розглядав місцевість. Обабіч струмка залягали джунглі, які для мандрівників стали вже звичними. З хащів подекуди сяяли світлі плоди, про які повідомляла група Молодінової з Долини вогнів. Переплутані ліани, водорості та повалені дерева перешкоджали рухові так, що втікачі, стомлюючись, повинні були часто змінювати один одного на веслах.

— От досада! Як це я дав маху! — бідкався спітнілий Краус — Підвісний мотор забув на складі. Ми могли б їхати, як пани, тільки б бризки летіли на всі боки… Ех… Не можу спокійно згадувати про це! — ударив він кулаком по борту гумового човна.

Джунглі увесь час рідшали, аж доки змінились низьким чагарником. Долина ріки несподівано розширилась. Втікачі досягли місцевості, яка нагадувала болота пермського періоду. Рослини тут мали зовсім інший вигляд, аніж у джунглях. Переважали два види: високі стрункі дерева з лускатою корою і язикоподібним листям жовто-зеленого кольору і густі кущі з неміцними стовбурами і правильними віялами вузького приплюснутого листя, як у наших хвощів.

Велике жовте сонце неприємно припікало. Оранжеве наближалось до обрію, — якраз у тому місці, куди прямував човен з двома втікачами.

Щоб яскраве проміння не сліпило очей, Краус надів великі темні окуляри, а Мак-Гарді прикривав очі рукою. Пильними поглядами оглядали вони місцевість перед собою.

Раптом вода поблизу човна вкрилася брижами. Мак-Гарді енергійним рухом весел зупинив човен, напружено вдивляючись у воду.

— Крокодил! — вигукнув Краус, коли над водою з'явилась широка плеската голова з роззявленою пащею.

Критолобець дивовижної форми був вражений несподіваною зустріччю так само, як і мандрівники. Він прудко рвонувся вперед і зник. Тільки скаламучена вода та інколи плюскіт хвоста показували, куди він пливе. Він тікав до поваленого стовбура, на якому вигрівався ще один, щонайменше метрів зо два завдовжки, ящір.

Над болотом пролунав барабанний дріб рушниць. Підстрелений плазун широко роззявив пащу, озброєну дрібними зуба'ми, повільно зсунувся з стовбура у воду, випинаючи жовте черево з фіолетовими плямами.

Над заростями хвощів закружляло кілька довгоногих птахів з міцними дзьобами. Тоскно каркаючи, вони зникли з очей.

— Греби швидше, час уже вибратись з цього проклятого болота! — похмуро сказав Краус. — В горах буде безпечніше.

Пропливли кілька великих поворотів, а болото все не кінчалось. Здавалося, гори безперервно відступають і звільняють місце безмежним болотам.