Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не зустрічав. Тут, мабуть, немає, а от у горах привиди почали з'являтися, — Вернер зігнувся в поклоні і жестом запросив їх до стола.
— Де саме? — зацікавився фон Шульце, відсуваючи важкий стілець.
— У старому туристяку, на березі Траунзес.
— Цікаво.
Вернер піймав погляд фон Шульце і показав очима на інших, запитуючи, чи слід при них говорити.
— Їм теж буде цікаво. — Шульце витягнув руки, поклав долоні на стіл.
— Поки що це тільки чутки, сер. Кажуть, що наприкінці війни десь тут у горах гестапо заховало великі скарби. Хтось бачив, як за перевал пройшла ціла валка вантажних машин під посиленою охороною. А оце недавно поповзла чутка, що біля озера Траупзее бачили ті машини і цілу купу кісток. Тут показилися, збожеволіли на тих скарбах. День і ніч шукають. Облазили всі гори, ущелини, печери. Як і слід було чекати, ніхто нічого не знайшов. Пристрасті вже почали затухати. І раптом — це було з місяць тому — зірвався зі скелі місцевий аптекар Гальтер. Упав на каміння. Ну, чого не буває в горах: могла обірватись вірьовка, міг оступитись. Але днів за десять після того випадку на березі Траупзее знайшли мертвим кухаря Вюрцмаєра.
— Можливо, теж нещасний випадок, — зауважила Пат.
— Так думали і в Зальцкаммергуті, аж поки Бренер не витяг у нього з грудей кулю. Після випадку з кухарем трапилась пригода з колишнім поліцай-комісаром Хогеном. Три дні тому його знайшли мертвим. Задушений шворкою, він лежав на березі Траупзее.
— Це вже якась фатальна закономірність, — промовив фон Шульце.
— Після цього всі вирішили, що скарби заховано саме там, на березі чи, може, і в самому озері. Коли хтось оберігає це місце, значить…
— Значить, скарб в районі Траупзее, — фон Шульце не ховав збудження. Після тих слів Вернера операція, яку йому доручив провести Керк, здалась йому не дуже складною. Факти самі просилися до рук.
— Певен, що це не так, — заперечив Хорст.
— Чому? — Шульце ледь помітно подався вперед.
— Мені здається, той привид не такий дурний. Він навмисне відвертає увагу від тайника. Сидить собі на березі озера і стріляє шукачів, мов диких качок, а той, як ви кажете, скарб спокійнісінько лежить в іншому місці. Геро фон Шульце пильно поглянув на Хорста.
— Ви можете вказати, де саме? — в його голосі прозвучала підозра.
Хорст засміявся.
— О, якби я знав, сер. На жаль, той привид не з роду Торнау.
Геро поморщився. Мого пройняла злість. Цей хлопчисько відверто кепкує з нього.
— Я не маю настрою жартувати. Справа серйозніша, ніж вам здається, — промовив він крижаним тоном.
Але Хорст навмисне не помічав його роздратування.
— Наскільки мені відомо, привиди не стріляють з гвинтівок, вони обходяться старими «гуманними» засобами.
— Що ви пропонуєте?
— Іти спати, — Хорст позіхнув у кулак.
Шульце ледве стримав себе. Нахабство цього молодика не мало меж, і нічого не вдієш. Самі зробили нащадком роду Торнау.
— Вибач, Геро, — промовила Пат, — мені здається, тут можна запропонувати тільки одне.
— Що саме? — Шульце зціпив зуби. «Не вистачало ще її порад». Але промовчав — Пат була фавориткою Керка.
— Спіймайте того, хто стріляє, і він покаже, де тайник.
— От бачите, що таке жіночий розум, — посміхнувся Хорст. — Раз, два, і готово. Не хвилюйтесь, Шульце, не мине тижня, як ви почепите собі у петлицю орден, а я вип'ю за ваше здоров'я. До речі, невже в моєму родовому замку немає винного погреба? — звернувся він до Вернера, що все ще стояв у запобігливій позі біля Шульце. — Будь ласка, розпорядіться. Я не хочу, щоб мої предки червоніли за мене. Гостинність завжди була спадковою рисою всіх Торнау.
— Стіл накрито в сусідній кімнаті, сер.
— Панове, — Хорст підвівся, — прошу до столу!
— Одну хвилиночку.
Шульце розумів, що безглуздо сердитись, але стриматись не міг. Він сперся на стіл кулаками і теж підвівся.
— Перш ніж містер Торнау почастує нас винами із своїх «родових» підвалів, я прошу зважити, що ми прибули сюди, щоб знайти тайник гестапо. Вдосвіта ми вирушаємо на Траупзее.
— Ловити припили. Забавна історія, Хорст ляснув по пузатому глобусу. Бронзова куля обізвалась глухим дзвоном.
Ранок настав тихий. Промите дощем небо ясніло блакиттю. Федір підвівся раніше за інших. Одягнувся і вийшов у сад покурити. Не спалося — почував себе зле. Цілу ніч не давала спокою думка: «Як вирватись із цього чорного лабіринта американської розвідки? Де шукати дорогу, що виведе із хащів облуди до правди і світлих днів? Не може того бути, щоб не трапилось нагоди розірвати тенета містера Керка. Треба чекати, затаїтись, приспати їхню пильність, прикинутись слухняним, нехай думають, що скоряюся долі, а потім…» Твердо знав лише одне — всі сили, які ще залишились в ньому, віддасть на те, щоб повернутися додому.
Ранкова прохолода не освіжала. Ні духмяні пахощі лип, ні густий терпкуватий аромат хвої, ні тонкий запах трав — ніщо не полегшувало серця.
Невеликий, розташований на штучній терасі парк підпирала повита плющем кам'яна стіна. Під нею лежав вимощений квадратними плитами двір. А далі, немов по східцях, спускалися до гірського потоку довгасті приземкуваті будівлі. Вся територія замка обнесена високим муром, за яким чорно-зеленою стіною вставав віковий незайманий ліс. Праворуч над замком нависали круті рудуваті скелі. Над ними збиралися клапті білого туману, що повагом піднімався з долини. Ліворуч, ген по долині, лежав оповитий вранішньою сутінню ще сонний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний лабіринт», після закриття браузера.