Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

Межа між днем і ніччю, сном і буттям вислизнула з свідомості. Вдень од того, що мозок відмовлявся виносити напругу нових і нових думок, він засинав.

… а, може, то була ніч?

Прокидався серед ночі, сновигав з кутка в куток по камері та мав переконання, що то темно в його душі, тому і не видно жодного виходу.

… а, може, то був день?

Майкл боблявся у якомусь замкненому просторі, попервах не відчуваючи навіть того, що камера має чотири кути. Якось вхопився за таке нове для себе відкриття і почав обходити камеру по периметру. Іноді це виводило з замкнутого кола і змушувало заново переглядати усе, що знав, бачив, пережив. Саме тоді він вирішив вишкрібувати палички на стіні біля циновки. Ті палички — не просто його забаганка, ні, їх зростаюча кількість означала число сонячних стовпів, що вибудовувалися від загратованого вікна і підпирали двері. Може, через ту силу, з якою сонячний стовп підтримував двері, до нього ніхто не може зайти?

— На, тримай, твоя вечеря, — ставилася мищина на вузьку поличку під дверним віконцем.

Майкл звик до тюремної баланди по простій причині, бо двічі на день мав можливість просто пожувати. Іноді щелепи так старалися, що десь в мозку навіть хрумкотіло і завжди при цьому з’являлася якась нова думка. Це тішило Майкла, бо саме під час процедури тренування щелеп баландою він і відкрив для себе значення чотирьох кутів камери.

В одному куті, тому, що ліворуч від дверей, оселились його спомини про дівчат, з якими колись займався коханням.

Не так, Майкле, там ти переживаєш зносини з жінками, у яких стерлися обличчя. Вони кружляють навколо тебе, заманюють у гарячковиту нервову фантазію. Ти хочеш їх усіх…

Далі, по стіні, у другому куті живуть думки про Марту. Їх він відчуває усім серцем. Там зовсім близько до вікна, іноді вдавалося схопити ковток прохолодного повітря, яке збуджувало мозок, і вистачало здорового глузду відразу дременути назад до другого кута, ближче до думок про Марту та їхню ненароджену дитину.

Неправда, Майкле. Зізнайся, що у тамтому куті, куди завжди квапишся, хапнувши прохолодного повітря, ти живеш разом з Мартою і немовлям. Його Марта тримає на руках і ти чекаєш, коли дитя нарешті перестане квилити і засне, щоб пошепки поговорити про його майбутнє. Ви ж дійшли спільної згоди, що дитину щодня Майкл буде відвозити до школи сам. Майкл навіть знає, до якої. За кілька кварталів від будинку, де він викупив чудову квартиру на дві спальні, є невеличка, надзвичайно охайна приватна школа. Щодня, крім вихідних, рівно о восьмій ранку до неї під’їжджають сяючі машини і випускають таких же сяючих дітей. Так, це буде саме та школа, що потрібно.

І якби Майклові не припекло йти до дверей, праворуч од яких примостились умивальник і мушля, вони б з Мартою погодили б остаточно і це питання.

Однак Майкл знає, що з правого від дверей кута він ніяк не зможе повернутися назад, у його улюблений другий кут. Круглий жовтий стовп змушує ходити по колу, за годинниковою стрілкою, хоча у цьому немає ніякої потреби і жодної перспективи, — час замельдовується тільки маленькими патичками над циновкою.

Тут він змушений щоразу, як прокидається (вночі чи вдень?) хлюпати в обличчя водою. Тільки тоді лишається сам на сам із своїм приреченням смертника.

Це — найстрашніше місце камери. Тут навіть час має власний вимір, бо не реагує на патички, один з яких щойно вишкріб поруч і щоразу перераховує. Сто дев’ятнадцять! Але то все нічогісінько не значить. Тут, біля дверей, час ділиться на вчора і завтра. Вчора — це оті патички. Сто дев’ятнадцять. Завтра — це коли його поведуть на суд і він стане перед суддею та лавою присяжних. Але коли наступить оте завтра, хто зна? Він не знав.

П’ятнадцять разів його викликали на допити. Кожного разу Майкл позначав цю подію хрестиком на стіні. Їх п’ятнадцять. І весь час — одне й те ж. З ним.

Показують запаковані в поліетиленовому мішку пояс-гаманець з квитанцією на його ім’я і гудзик. Питають: це ваше?

Спочатку Харріс намагався щось пояснювати, але діставав удари гумовими палицями до втрати свідомості. Потім він уже нічого не відповідав, лише при черговому допиті просто кивав головою. Тоді його товкли палицею межи плечі і змушували говорити: так, це мої особисті речі. Тягнув тамті слова майже по складах, бо від ударів нудило і мозок відмовлявся щось інше вимовляти, окрім т-а-а-ак, це-мо ї-осо-бис-ті-ре-е-чі.

Напівживого, його знову тягли до камери і там кидали відхаркувати над раковиною нудотні удари гумової палиці.

Потім підступно залазило усередину єдине бажання — швидше податись у перший кут і забутися, віддавши своє тіло коханню з отими жінками із стертими обличчями. Вони начебто зализували тілесні рани і тим самим він діставав можливість переповзати у другий, найдальший кут, і думати про найсвятіше і найчистіше для нього — ЙОГО СІМ’Ю.

Майкл сяк-так вмився ніякою водою і, здатний ще розмірковувати, тішився правом вибору — в який кут податися. Однак двері зі стогоном відчинилися, розриваючи сонячний стовп.

— Тебе чекає адвокат, — пробурчав наглядач і пхнув Майкла у затхлий коридор. — Ворушися швидше!

Майкл звик чути під ногами вибухи, що човгають одне й теж: вбив ця, вбив-ця. Змирився з цим і навіть перестав звертати увагу на човгання. Кожен виклик вселяв надію, що незабаром настане завтра і усе відбудеться надзвичайно просто: замість сонця перед очима постане вічна темрява…

Звиклий до того, що отримає чергову порцію тошнотворних ударів, Майкл сидів зіщулившись. Від найменшого шарудіння пригинався нижче до столу, ховав голову в плечі.

— Завтра, — уловив лише уривки із слів адвоката Нурен Гадженг, бо уже панікував над тим, що почув голосні кроки