Євген Дудар - Штани з Гондурасу

З-за тину показалася голова Василини:

— Гаврюшо! Іди додому.

— Йди! — кивнув дід Саня на тин. — Он гукає.

Бурмочучи щось під ніс, Гаврюша пішов.

— Піду і я! — сказав дід Саня.

Курочка поцікавився:

— За що ви так його?

— Не зійшлися характерами…

Люня не вилазила Курочці з голови. Видно, що про їх стосунки знає усе село. Тепер ще й той студент. Де він взявся на голову Курочки? Ось навіщо їй було алібі тетерівського лісу. Ні, Курочка не дурень.

Спостерігаючи за життям, читачу, ти, певне, зауважив: найбільше кричить про своє геройство той, хто ніколи не може стати героєм. Що ж до нашого героя, то він і сам відчував — відрубати отак просто свої почуття до Люні не зможе.

Звір, який скуштував з рук приборкувача шматок цукру, вже не звір. Він ще гарчить. Дряпається, крутить головою. Войовничо піднімає хвоста, стрибає. Але ці стрибки стають все меншими, в’ялішими. Гарчання лагіднішим. І нарешті дресирувальник сідає звірові на шию або безкарно тягне його за хвоста.

Справжнього дресирувальника приборканий звір не цікавить. Його захоплює сам процес приборкування. Відчувши, що звір — уже! не звір, приборкувач його залишає. І береться за іншого. І приборканий хоче солодощів. Приборканий прагне, щоб його погладили. І реве. Уже не погрозою, а розпачем.

Щодо нашого героя, то він зараз був подібний на дитину. Яка потрапила у темну кімнату. Щоб не так боятися, погрожує у темінь голосними викриками.

— Ні! Я не дурник! — сказав рішуче Курочка…

Якби, читачу, саме цей критерій вирішував інтимні питання, то академіки женилися б тільки з академічками, професори з професоршами, кандидати наук з кандидатшами. Тоді були б не сім’ї, а суцільні наукові центри. У яких замість ніжних слів говорили б формулами, а замість дітей появлялися б на світ роботи.

Захисні центри людського організму завжди вступають у дію, коли людині це вкрай необхідно.

Треба було щось робити. Знайти винного. Курочка ще довго ходив по подвір’ї. Тоді пригадав, що збирався сьогодні лупати піч, яка займає півхати.

Зажадав зруйнувати те, що його породило.

Старі поліські печі, читачу, це неприступні доти. Сокира дзвенить, вдаряючись об їхню броню, і рикошетить, як недолуга куля від першокласної броні танка.

У дитинстві Курочка бачив опалені війною села. Над попелищами чорніли лиш уцілілі задимлені печі і цілились у небо димарі. Тоді наш герой думав, що це спеціально так залишають, щоб люди мали де варити їсти.

Курочка цюкав сокирою у затверділу глину і тупо посміхався. Потім сковзнула думка: може б, піч не розбирати? Зоставити для екзотики? І сушіння фруктів. Але чим далі цюкала сокира, тим більше зростав руйнівничий азарт.

Курочка уявив собі, як люди носили відрами глину, землю. Сантиметр за сантиметром утрамбовували її. Мурували. Виліплювали, білили. І відчув себе таким міні-руйнівником, міні-варваром. Дивне відчуття супроводжує людину, коли вона щось руйнує. Нестерпне прагнення спустошити. Чим далі цюкала сокира, тим більше воно наростало. І душило оте, вже кволе: «А може б, залишити?» Хотілося швидше пустки. Бо пустка нічого не нагадує. Пустка не будить жодної думки. Згадав кимсь колись сказані слова: «Дурний любить, коли скрізь рівно». А жорстокий, мабуть, — коли скрізь пусто. Мабуть, у кожній людині сидить трохи дурень і трохи варвар.

У дверях з’явилася баба Груня.

— Драстуйте, Михайловичу!

— Здрастуйте, бабо Груню!

— А я думаю, що воно так гупає.

— Дурень, бабо, завжди чимось гупає.

— Даремно ви розбираєте. Тепер такої печі вже ніхто не зробить.

— Може, й даремно. Та вже почав… Грубку поставлю. Нову…

— Михайловичу, я вам хотіла сказати ось що. Позавчора, увечері, коли вже добре стемніло, я дивилася у вікно на вулицю. Глядь, у вашу хвіртку зайшов хтось. Думаю, дай, погляну. Може, хтось обікрасти хоче. Підійшла до тину, притаїлася і дивлюся. Бачу, почав щось під яблунькою копати. Тут на Василевому подвір’ї засвітилося світло. І він поспіхом до хвіртки.

— Упізнали хто?

— Упізнала. Отой, що живе на Гальчиній хаті.

— Я не знаю, хто там живе.

— Ну, вони недавно сюди приїхали. Альберт його звати. А її — Діна.

— А звідки вони переїхали?

— Хто їх знає.

— Де той Альберт працює?

— Чи не у Києві.

— М-да, — сказав Курочка. — Що він міг там шукати?

— Може, хотів корінці яблуньки повредити.

— Яка йому з цього користь?

— Може, Гаврюша підмовив. За те, що ви йому половину не віддали.

— Ви, бабо, нікому нічого не говоріть. Я постараюся сам це розплутати. Тільки час від часу наглядайте. Хто у двір заходить. І що там робить.

— Я і так поглядаю, Михайловичу…

Баба пішла. Курочка заглянув під яблуню, Знову видно було сліди копирсання.

Що за чортівщина, думав Курочка. Значить, справді є щось закопане.

У порядності Курочки як громадянина, читату, сумнівів нема. Якби там під яблунею він знайшов закопаний скарб, то, не вагаючись, віддав би його в руки державі. Правда, наш герой більше був схильний думати, що згаданий бабою Альберт — рецидивіст. Когось пограбував. Утік з міста в село. Гроші про всяк випадок закопав на чужому подвір’ї. Тепер, коли з’явився хазяїн і міг на них натрапити, вирішив забрати.

Якщо я ті гроші викопаю, подумав Курочка, то слідчі органи не матимуть чим довести злочин. Якщо дам викопати йому і переховати — навряд чи