Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

чому ж сидіти в хаті? – радо відгукнулася Оринка. – А дорогою ще й хліба купимо.

Подруги вийшли за ворота – та як почали пригадувати, немов знову опинились у дитинстві!

Коли дійшли до річки, пригадали, як тут купалися малими. У парку погойдалися на гойдалках. Зайшли на танцмайданчик і навіть трішки погицали, самі собі підспівуючи.

– Пам’ятаєш наші дискотеки?

– А як не пам’ятати?!

Зайшли до магазину, купили хліба і вирішили обійти село ще й іншою стороною, понад поле.

Зворотний шлях пролягав повз дитячий садочок. Хоч і вихідний день, проте хвірточка тут була навстіж відкрита, за нею виднілися яскраво пофарбовані ракети, машини, східці, металева гірка з поручнями, дитяча карусель, на клумбах квітнули півонії, подекуди – жовтіли ще й пізні тюльпани.

– А знаєш, Оринко, – чомусь невесело всміхнулась Наталка. – Я свою дитину не водила до дитячого садочка. І внуків не дозволю віддавати. Тепер ось… хоч і можна, навіть не хочу сюди заходити.

– Я теж усе пам’ятаю, дуже добре, – й собі зітхнула Оринка. – І чому так гарно пам’ятається дитинство?

– А де тепер Лілі? Вона ще жива? – і Наталка подивилась на Орину.

– Жива…

– От цікаво: ми все пам’ятаємо, а чи пам’ятає вона?

– А ходімо та й спитаємо?

– А що?! То й ходімо! Ми ж уже не будемо її боятись?

– Та кого там боятися!

– Ти ж знаєш, де живе Лілі Карлівна?

– Знаю.

– То веди!

Наталка спохмурніла. Вона хотіла так багато сказати своїй колишній виховательці. І коли вони мовчки йшли вузенькою вуличкою до її хати, несвідомо й міцно стискала пальці в кулаки, бо давні спогади, мов блискавки, боляче різали свідомість…

Була середина зими, припікав мороз, мело страшенно, а батько ніс маленьку Наталку на собі, замотану у велику картату хустку поверх шуби – до дитячого садочка. І Наталці так добре було сидіти на міцних батькових плечах!

А якась зустрічна жінка на дорозі ще й сказала:

– Така здоровуля і на татових плечах сидить!

Батько, перекрикуючи вітер, відмовив:

– Та вона ще зовсім маленька! Я б, може, й не пустив би дитини в таку хурделицю до садочка, але ж у Наталки сьогодні день народження, треба цукерки дітям і виховательці занести!

– Скільки ж це тобі сьогодні виповнилося? – спитала жінка.

– Трррри роки! – твердо сказала їй Наталка. – І мене несуть в садочок, бо вдома новосілля!

Батько розсміявся. Та жінка теж.

– От яка розумна! – похвалила.

Розминулись.

Того дня їх сім’я і справді перебиралася із затісної однокімнатної квартири у новозбудований просторий власний дім – аж на дві веранди!

Наталка гарно запам’ятала запах нового помешкання, сліпучо-білі тюлі на великих вікнах, м’який диван і крісла, телевізор.

Хоч її батьки й не мали великих статків, але багато трудилися, от і здужали побудувати власну хату. Як пізніше Наталка чула від мами, та часто мусила голодувати, щоб не витрачати зайвої копійки на харчі, щоб зібрати все докупи і придбати нарешті нові меблі. Може, ще й машину…

«Якось я так захотіла солодку булочку, вона коштувала 12 копійок, – казала мама. – Підійшла до прилавка, понюхала, але не купила – зекономила гроші. Думаю, Іван мене спитає; він же каже так: сьогодні 12 копійок, завтра 12 копійок, та й немає пів рубля!»

Якось стояла маленька Наталка у дворі нової хати, чекала маму і раптом побачила вона серед купи каміння і будівельного сміття, як помирав якийсь голий рожевий дід…

Дідо той чужий лежав посеред двору і корчився, але ніхто на нього, крім Наталки, чомусь уваги не звертав. Наталка дуже злякалася і голосно гукнула до незнайомого чоловіка, він тоді мимо проходив, заклопотаний, але перехожий і не подивилася в Наталчин бік.

А Наталці було дуже страшно.

Рожевий дід почав меншати на її очах, його тіло округлилося і зробилося начебто із кількох окремих членів, а потім стало морщитися й здуватися, як пухир.

Наталка з подивом дивилася на те, як людина вмирала, танула прямісінько серед двору на очах у всіх, просочувалася крізь землю! Коли в повітрі від діда лишився тільки легкий туманець, а потім і він зник, Наталка від страху аж очі зажмурила.

– Хто то у нас вмер у дворі? – запитала Наталка в мами. А та не зрозуміла, і вона її більше вже й не питала.

Зате спиталася в дитячому садочку в няньки, старенької бабусі, що була сивенька, немов голуб.