Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

Одного разу поділився цією думкою навіть зі Швейком. На це Швейк відповів:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що цілий світ і ціле життя — це один великий дім вар’ятів. Так вже мусить бути, щоб людиська мали якесь заняття…

Незабаром прийшов наказ, що батальйон має вирушити на позиції, щоб замінити якийсь відділ польського війська й оберлейтенантові Лукашеві зробилося легше на душі. Бодай надходила якась зміна, може й на краще?… Може прийде якась остаточна розв’язка?

Перегляд батальйону відбувся швидко і впала команда:

— Батальйон, ходом руш!

І батальйон рушив. Перед вечором дійшов до села Теофанівки, за котрим вже лежав фронт. Наказали короткий відпочинок, а старшини зібралися негайно на нараду в штабі того полку, який мав батальйон замінити. До вояків вислали провідника, щоб не блудили і не влізли в руки противникові.

Провідник повчав вояків:

— Глядіть лиш, марширувати тихо, бо дорога, якою підемо, є під ворожою обсервацією й обстрілом. Вистане, щоб ворог зачув якийсь хоч би малий шерех, то пішле нам миттю кілька ґранат. Щодо мене, то не думаю заради вашого товариства дати забитися. Не бачу в тім ніякої приємности.

Не було ради. Папіроски і люльки погасли, вояки притримували польові лопатки, щоб не дзенькали об кріси і наче духи чалапали в чисте поле за село. Увійшли до широкого рова і підходили до горбка. Широкий рів розчімхувався на кілька вужчих ровів, а старшина, що вів батальйон, порозділював компанії до поодиноких ровів, а сам з одною компанією пішов середнім ровом. На горбку рови кінчалися, а почалися вже фронтові, позиційні стрілецькі закопи. З цих закопів почали мовчки вилазити, мов тіні, вояки зміненої частини. На їх місце впихав старшина вояків з батальйону Лукаша. Поштовхуючи вояків, старшина говорив:

— Влазьте, до сто чортів! До кожної діри стільки, скільки є дірок для крісів. Кріси негайно вставити до дірок. Лізеш, чи ні? Ти, стоного одна, — сичав крізь зуби на одного вояка.

Змінені вояки остерігали новоприбулих:

— А не будьте дуже відважні і не показуйте носів! Вчора противник застрілив нам двох камратів, а дев’ятьох поранив!

Вигляди були неприманливі. Швейк хотів про щось запитати змінених вояків, але в тій хвилині покликав його і Балоуна оберлейтенант Лукаш. Покликані пішли вслід за оберлейтенантом Лукашем, якого повів провідник до глибокої ями недалечко від окопів і в сполуці з ними. Це був позиційний захист для команданта компанії. Яма була дуже глибока, а вели до неї східці. Капітан, що покидав цей захист, сказав якось злобно до оберлейтенанта Лукаша:

— Як вам подобається ця ямочка, колєґо, що? Цілий тиждень вояки копали цей захист, а ті сучі сини москалі, не давали робити і все бах і бах в це місце. При цьому забили лайдаки трьох вояків, а шістнадцять поранили. Але захист таки зробили і тепер він зовсім безпечний. Командант може в ньому сидіти спокійно.

Капітан стиснув Лукашеві правицю і відійшов.

Лукаш виліз з ями, щоб перевірити, чи стійки розставлені.

Повертаючи, почув, як Швейк говорив до Балоуна:

— Мушу десь вкрасти якусь дошку, щоб оберлейтенант мав на чім сидіти і лежати. Там зовсім мокро, а зі стін капає вода. Дістане ревматизму як дріт. Роздобуду трохи геблівок і зроблю йому ліжко.

— Мати Божа! — бідкався Балоун. — Як ми тут будемо жити? Я цього не витримаю. Боже, Боже, та сюди навіть кухня не доїде… Помремо тут всі з голоду… Пощо ми сюди прийшли?… Я розумію, що війна, то війна, але все має свої межі… Бодай треба було забезпечити доїзд для кухонь… Мати Божа, що то буде…?

Оберлейтенантові Лукашеві видався той цілий світ разом з цією війною крайньо безглуздим й осоружним. Він повалився в своїй землянці на купку геблівок, що залишилися по його попередникові, накрився покривалом з головою і бурмотів під носом:

— Гидь! Гидь! Гидке, плюгаве життя… І як це пережити? Хіба застрілитися, або що…

В окопах охопила вояків швидко нестерпна нудьга. Почалося безнадійне, тупе життя, без промінчика радости і надії. Люди гнили за життя, покриваючись брудом і живою гиддю. Не милися, не голилися, не чесалися. Трохи щастя мали хіба ті, що стояли близько води. Далеко за водою не можна було виходити, бо їдунка води коштувала літру крови… Залишки людської гідности і кращих почувань, які ще жевріли були у вояків, тепер погасали, мов іскри у попелі…

Поза окопами було небезпечно, тому вояки сиділи цілими днями в тих норах. Вночі було ще гірше. Спати було холодно, мокро, кусали несамовито комахи, снилися страхітливі сни.

Швейк не мав що робити і цілими днями лазив від одного «декунку» до іншого і балакав з вояками про ситуацію.

Швейка любили камрати за його веселу і товариську вдачу, а крім того вважали, що він завжди має важні і цікаві вісти від оберлейтенанта. На те конто Швейк дозволяв собі нераз пускати всякі татарські вісті. Одного разу прийшов до окопів і каже:

— Хлопці, дванадцятка робить завтра досвіта демонстрацію проти москалів. Мала йти одинадцятка, але я оберлейтенантові порадив дванадцятку, яка і так небаром виздихає.

— Хай їх лихе несе! — сказав капрал Ритіна, ґазда з Колінська. — Та демонстрація буде їх дорого коштувати! Такі блазенства робив наш батальйон в Сербії, але по десятьох хвилинах демонстрації бракувала нас вже половина, а могили для товаришів копали ми через два дні.

— Пан полковник говорив, що мусить москалям показати, що їх не боїться, — додав Швейк.

— О, це правда, — сказав вояк Бжечка, — що пан полковник не боїться москалів. Ви, хлопці, може навіть не знаєте, який «декунок» має пан полковник. Сидить собі, мов у власній твердині, аж за резервами. Сховався яких п’ять метрів під землю. Стеля «декунків» з грубих дубових стовпів, поперекладуваних навхрест. На це йдуть грубі дубові бруси, на них мішки з землею, а наверху гній і ломаччя. Боїться бомб з літака. В тій фортеці він справді не боїться москалів…

— Знаєте ви, колєґи, що було б добре? Я вам зараз скажу, — забалакав фрайтер Трнка, столяр з Печек. — Добре було б, коли б цей наш задекований старий герой визвав на двобій тамтого дурня, що командує москалями… Га? Що? Добре було б? Як ви, колєґи, кажете? Кожний батальйон, полк, чи навіть дивізія вислали б з одної і другої сторони свойого представника і нехай би вони билися в двобою. І з двобою будемо знати, хто виграє, а хто програє.

— Це не є дурна думка, — сказав вояк Бжечка. — Ще краще було б, коли б сам Вільгельм пішов воювати з Николаєм, або навіть