Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

І справді, стара Стевен реготала й моргала до Жіліни — повії в парчевій сукні.

Baes випив, заплатив і пішов.

Семеро різників по-змовницькому підморгували до шпигунів та до старої Стевен.

Один із них жестом дав зрозуміти, що вважає Уленшпігеля за нікчему і зараз пошиє його в дурні. Він нахилився Уленшпігелеві до вуха і, показавши старій язика, від чого та зареготала, вищиривши свої ікла, шепнув до нього:

— 'T is van te beven de klinkaert (Час уже забряжчати келихами). — І, показавши на шпигунів, він голосно додав: — Шановний реформате, ми всі з тобою, то почастуй нас випивкою й закускою.

А стара Стевен реготала від задоволення і показувала Уленшпігелеві язика, тільки-но той обертався до неї спиною. Жіліна, дівка в парчевій сукні, робила те ж саме.

А дівчата шепотіли нишком між собою:

— Чи бачили ви таку шпигунку? Вона своєю красою вже заманила на жорстокі муки і на ще жорстокішу смерть більш як двадцять сім реформатів. Жіліна аж облизується від задоволення, уявляючи, скільки схопить за свої доноси, а дають їй сто флоринів з майна її жертв. Смутить її тільки думка про те, що треба ділитися зі старою Стевен.

І всі шпигуни, різники, дівчата стали глузувати з Уленшпігеля, показуючи йому язика. Ламме почервонів від обурення, як півнячий гребінь, і аж піт із нього котився великими краплями, проте він мовчав.

— Став нам вино й закуску, — знову сказали різники й шпигуни.

— Гаразд, — мовив Уленшпігель і знову забряжчав червінцями, — коли так, то став, моя кохана Стевен, нам пити і їсти. Вино ми питимемо з дзвінких келихів.

На ці слова дівчата знову засміялись, а стара вискалила свої ікла.

Проте пішла на кухню, до льоху, принесла шинки, ковбаси, яєчню з кров’янкою і дзвінкі келихи, так названі тому, що були на ніжках і дзвеніли, як дзвіночки, коли до них торкнутися.

Уленшпігель сказав:

— Хто хоче їсти — хай їсть, а хто хоче пити — хай п’є.

Шпигуни, дівчата, різники, Жіліна і Стевен аж заплескали в долоні й затупотіли ногами. А потім усі посідали, де кому було до вподоби. Уленшпігель, Ламме і різники сіли біля великого почесного столу, шпигуни й дівчата — навколо двох менших. Пили вони і їли, голосно плямкаючи; навіть і тих двох шпигів, що вартували надворі, покликали на бенкет. В їхніх торбах видно було мотузки й кайдани.

Стара Стевен висолопила язика і сказала сміючись:

— Ніхто звідси не вийде, не розплатившись.

Вона встала, позачиняла двері і ключ сховала в кишеню.

Жіліна, підносячи келих, сказала:

— Пташка в клітці! Вип’ємо!

На це дві дівчини, Гена й Марго, сказали їй:

— Ти знову віддаєш когось на смерть, негіднице?

— Не знаю, — відповіла вона. — Вип’ємо!

Але троє дівчат не захотіли пити з нею.

Тоді Жіліна взяла лютню і заспівала по-французькому:

Дзвени, весела лютня,

А я співаю вам:

Я дівчина безпутна,

Кохання всім продам.

У мене стегна білі,

До пояса коса,

Пашить вогонь у тілі,

Мій бог — моя краса.

Моргну я хтивим оком —

І тане ваш капшук,

І золото потоком

Тече мені до рук.

Моя матуся — Єва,

Мій батько — Сатана,

Полюбите мене ви

І щастя пий до дна.

Я хтива, я і скромна,

Байдужа і палка,

Тендітна й безсоромна…

Для всіх — кому яка.

Я продаю вам втіхи

З журбою пополам,

І чари, й сльози, й сміхи,

А то і смерть продам.

Дзвени, весела лютня,

А я співаю вам:

Я дівчина безпутна,

Кохання всім продам.

Жіліна, співаючи, була така прекрасна, мила, зваблива, що всі чоловіки — і шпигуни, і різники, і Ламме з Уленшпігелем — наче заніміли, зворушені, і лише усміхались, як вчаровані.

Раптом, зареготавши, вона сказала, глянувши на Уленшпігеля:

— Ось як заманюють пташечку в клітку!

І її чари вмить розвіялись.

Уленшпігель, Ламме і різники перезирнулися.

— То що ж, заплатите ви мені? — запитала стара Стевен. — Ви мені заплатите, пане Уленшпігелю, бо таки чимало сальця добули з проповідницького м’яса.

Ламме хотів був відповісти, та Уленшпігель наказав йому мовчати, а сам звернувся до Стевен:

— Ми не платимо наперед.

— Я своє візьму з твоєї спадщини, — мовила стара.

— Гієни живляться трупами, — відрізав Уленшпігель.

— Так, так, — втрутився в розмову один із шпигунів, — це вони вдвох пограбували проповідників — понад триста флоринів. Це добрий шматочок для Жіліни.

А Жіліна заспівала знову:

Знайди солодкі втіхи!

Всі чари зі слізьми,

І поцілунки, й сміхи…

А хочеш — смерть візьми!

Потім, зареготавши, крикнула:

— Вип’ємо!

— Вип’ємо! — гукнули шпигуни.

— Слава тобі, Господи, — сказала стара Стевен, — вип’ємо! Двері позамикані, на вікнах міцні ґрати, пташка в клітці. Вип’ємо!

— Вип’ємо! — гукнув Уленшпігель.

— Вип’ємо! — гукнув Ламме.

— Вип’ємо! — гукнули семеро.

— Вип’ємо! — гукнули шпигуни.

— Вип’ємо! — гукнула Жіліна, що співала під лютню. — Вип’ємо за мою вроду! В тенета моїх пісень я заманила б самого архангела Гавриїла.

— А тому вип’ємо найкращого вина, — сказав Уленшпігель, — закінчимо як слід наш бенкет. Я хочу, щоб у кожну жилку нашого спраглого тіла влилася хоч одна крапля цього вогненного трунку!

— Вип’ємо! — гукнула знову Жіліна. — Ще хоч би з двадцять таких пічкурів, як ти, і щуки перестануть співати.

Стара Стевен принесла ще вина. Шпигуни і дівки їли й пили, мало не луснули. А семеро, сидячи біля Ламме й Уленшпігеля, кидали на стіл дівчатам шинку, ковбасу, шматки яєчні, пляшки, а ті хапали все на лету, наче коропи мошкару над ставком. Стевен реготала, вишкірюючи свої ікла і показуючи на пачки свічок, по п’ять у кожній, що висіли над шинквасом. Це були свічки для дівчат. Потім вона звернулася до Уленшпігеля:

— Коли йдуть на вогнище, то в руках несуть лойову свічку. Хочеш, подарую одну наперед?

— Вип’ємо! — сказав Уленшпігель.

— Вип’ємо! — повторили семеро.

А Жіліна сказала:

— В Уленшпігеля очі блищать, як у лебедя перед смертю.

— А чи не віддати їх свиням, щоб пожерли? — мовила стара Стевен.

— Це для них буде несмачний бенкет, — сказав Уленшпігель. — Вип’ємо!

— А чи сподобається тобі, — знову почала Стевен, — коли на ешафоті проштрикнуть язика розпеченим залізом?

— Що ж, краще свистітиме. Вип’ємо! — відповів Уленшпігель.

— Ой, ти не говоритимеш так, коли повиснеш, а твоя любка прийде поглянути на тебе, — мовила Стевен.

— Авжеж, — сказав Уленшпігель, — але тоді важчий тягар упаде на твою милу пику. Вип’ємо!

— А що ти скажеш, як тебе відшмагають канчуками й покладуть тавро на лоб і на плечі?

— Скажу, що вони помилилися, — відповів Уленшпігель. — Замість того