Симона Вілар - Лазарит

– Не переймайтеся за свого зброєносця, месіре, – виринув звідкілясь чернець із білим хрестом госпітальєра на рясі. – Йому нададуть місце в наметі неподалік від вашого шатра разом із рештою зброєносців та слугами лицарів-лазаритів.

Мартін знав, що багато зі служників прокажених лицарів теж хворі, але далеко не всі. На мить він позаздрив рудому. Ейрік же віддав поводи обох коней монаху і незворушно попрямував, куди йому вказали.

Простуючи за братами Ієронімом та Джоном, Мартін нарешті опинився під склепіннями шатра. Прокажені лицарі зібралися помолитися перед встановленою на тринозі іконою Святого Лазаря Чотириденного, якого орден лазаритів шанував як свого небесного заступника. Лазарити вірили: плоть Лазаря з Віфанії, котрого воскресив Ісус через чотири дні по смерті, встигла так розкластися, що, навіть оживши, він і далі мав на обличчі й тілі сліди тліну.

Ніхто з лицарів не обернувся до щойно прибулих; голоси молільників зливалися в глухий гомін, що переривався віддаленим тягучим лементом муедзинів, які з мінаретів Акри скликали правовірних до вечірнього намазу. Мартін теж став на коліна, молитовно склавши руки на грудях, але шолом не зняв. Топхельм здавався йому хоч і ненадійним, та все-таки захистом від хвороботворних міазм, які витали в повітрі. Навіть крізь пахощі благовонних смол, що чаділи в кадилах, до нього долітав відворотний солодкавий дух гнилої плоті.

Нарешті пролунало останнє «амен», молільники підвелися з колін, і всі, як один, обернулися до Мартіна. Багато з них видалися йому цілком звичними людьми, але були й укриті рихлими м’ясистими наростами, на щоці в одного лицаря багріла величезна пляма, що стікала сукровицею, а спотворене лице іншого нагадувало розлючену лев’ячу морду. У решти видно було лише плями лепри. Загалом лазаритів було не більше двох десятків.

– Слава Ісусу Христу, брате! – вклонився один лицар. – Благослови вас Господь – тепер ви вдома.

Атож, так воно й було: це їхній останній прихисток, іншого дому ці нещасні не мали.

– Я брат Бернабе, капітан Благословенної смерті, – привітався інший лицар з голим, як коліно, черепом і неймовірно розпухлими, обвислими ледь не до плечей, мочками вух. – Покажіть своє обличчя, брате!

Мартіну довелося скоритися. Розстібнувши паски закритого шолому, він скинув його, а потім стягнув із голови кольчужний каптур та стібану шапочку. Його світле, вигоріле до жовтого, волосся впало на чоло, приховуючи блакить очей.

Капітан Барнабе, похитавши головою, мовив:

– Що й казати, гірко буде втратити таке лице! Але чого варта наша тілесна оболонка порівняно з вічним життям душі? Де у вас відмітини лепри?

– Плями в паху і під пахвами. Ченці в Намюрі, де я народився, визначили, що це, безперечно, лепра.

– У нас уже є один брат Мартін, – зауважив капітан Барнабе, вказуючи на прокаженого в страшних наростах. – Ми називатимемо тебе Мартіном Прекрасним.

На ці слова лазарити заусміхалися.

– Не переймайтеся, ви однак не доживете до того часу, коли болячка вас спотворить, – мовив брат Джон, кладучи руку на плече Мартіна. – Спершу нас було тут значно більше, та лазарити так рвуться в бій, що смерть приходить до них, не гаючись, немов кохана в обійми. Ніхто з нас не встигне перетворитися на гниле падло, бо коли сюди з’явиться Річард, усі ми вже загинемо во славу Господа. Чи не це є істинним щастям для християнина?

Моторошні обличчя хворих пожвавилися.

Мартін ледве стримався, щоб не скинути руку лазарита з плеча. «Нехай сміються, – подумав він, – аби тільки не захотіли перевірити плями в мене на тілі».

Однак ніхто й гадки не мав перевіряти. Яка ж здорова людина з власної волі наважиться жити і воювати серед хворих на лепру?

У сусідньому приміщенні шатра, відділеному завісою від імпровізованої каплиці, слуги лазаритів уже накривали довгі столи. Пожива була нехитрою: підсмажений хліб, яйця, кров’янка, ячна каша, а в глечиках подали світле пиво. Але й така їжа, за словами лазаритів, після минулої голодної зими здавалася їм смачною та щедрою. Щодо Мартіна, то йому шматок у горло не ліз.

– Під Акрою нині тихо, і це нас не радує, – казав новоприбулому братові капітан Барнабе. – Ми так нетерпляче чекали на короля Філіпа, молилися за його здоров’я! Та щойно він сюди прибув, усі бойові дії було призупинено, бо французький король вирішив дочекатися союзника, а Річард Англійський затримався на Кіпрі. Брате Мартіне, адже ви прибули з Кіпру, то розкажіть нам про тамтешні справи. Чи довго нам скніти в нестерпному чеканні?

Мартін стисло змалював ситуацію на острові. Звістка про те, що король Англії збирається очолити кампанію проти Ісаака Комніна, викликала загальне пожвавлення. Лазарити вирішили: такий досвідчений воїн, як Річард, у лічені дні впорається з імператором-самозванцем і вирушить нарешті до Палестини. Тоді вони й покажуть, чого варті!

– Невже Філіп стримує армію? – перебив Мартін, зрозумівши, що в такому разі йому не вдасться «загинути» й покинути прокажених.

Лазарити скрушно хитали головами. Облога Акри – це спроба штурму фортеці, сутички, вилазки та періоди тривалого затишшя.

– І так уже майже два роки, – зауважив лазарит із відкритою гнійною виразкою на щоці, що його імені Мартін не запам’ятав. Ця виразка жахала Мартіна – ось справжнє джерело зарази, від якого слід триматися якнайдалі!

Проте хворий, перехопивши його погляд, добродушно розреготався й почав розповідати, як він свого часу цілком успішно лікувався в грязьових купальнях Мертвого моря, що стримувало розвиток прокази. На те цілюще багновище регулярно приїздив король Бодуен, і лицар неодноразово мав нагоду спілкуватися зі славетним полководцем.

– Але ж це було так давно! – здивувався Мартін.

– Так, понад вісім років тому. Але ж і лепра зжирає людину неквапом. Король Бодуен захворів на проказу, коли йому було сім років, а помер у двадцять п’ять. І скільки ж він устиг за цей час! Щоправда, останні рік-два… – Лазарит сумно замовк. Мовчали і його побратими.

Мартін раптом відчув, як заворушилося волосся на потилиці. Він знав, що останні роки молодий король перетворився на живий труп: у нього згнили кістки, відпали кінцівки й витекли очі. Пекельно спотворене хворобою обличчя Бодуена доводилося приховувати під срібною маскою.

Капітан Барнабе першим порушив мовчанку, піднявши чашу за лицарські чесноти. Інші лазарити підхопили по колу:

– Битися за справедливість і добро проти несправедливості й зла!

– Не відступати перед ворогом!

– Вірити заповідям нашої святої матері Церкви і дотримуватися заповідей Господніх!

– Бути милосердними до слабких, захищати їх!

– Нещадно воювати з невірними!

Коли настала Мартінова черга, він теж промовив те, що пам’ятав із кодексу лицарської честі:

– Дотримуватися законів короля, вітчизни та лицарства!

– Тільки якого саме короля? –