Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

— Як ти смієш, цуценя! — заволав чоловік, зупинившись перед кріслом Ромула і ігноруючи всіх інших.

— Хто це? — запитав імператор.

— Прим со-Кебуш, — втомлено представив Тіваш. — Нічого з себе не представляє, але гонору… Ну, грошей трохи є на найманців, його дід піратом був, за що й повісили, але щось він приховати встиг. Матінка, яка зуміла приховане відшукати, вийшла заміж за слимака-прима. А цей, мабуть, у діда. Тільки зарозумілості більше.

Прим, як не дивно, вислухав Тіваша до кінця, мабуть, сподівався, що він схаменеться і скаже щось приємне.

— Та як ти смієш? — заволав він, коли Тіваш замовк. — Ви всі ... Моя бідна дівчинка! Негайно її звільніть, інакше нікому не буде мало!

— Може його слідом за дідом повісити? — запитала Радда.

Нічні вовки відтіснили прима, що пихкав від злості, але він вважав за краще зробити вигляд, що не помітив, що його найманці і не подумали в цей процес втручатися.

Ромул тяжко зітхнув.

— Що там хоч за дівчинка і чому вона бідна?

— Та дурепа ця, яка подружок зарізала і ледь демона до палацу не викликала, — відповів Тіваш. — Цікаво, як би тато вимагав у демона цю бідну дівчинку виплюнути назад, до того ж, у цілому вигляді?

Ромул знизав плечима. Подивився на мужика, що пихкав, і зрозумів, що це все. Що це та сама остання крапля, після якої чаша терпіння переповнюється. Це треба ж, дочка демона викликає, а тато вривається з претензіями, ще й обзивається. Прощати таке точно не можна, інакше завтра натовпом бігатимуть.

— Дуже добре, — сказав він. — Якщо батько вважає, що його бідолашна дівчинка нічого поганого не зробила, що демон у палац з'явився б, щоб умовити мене на цій ідіотці одружитися, то нехай іде і домовляється з тим демоном, який все ще літає над містом, посприяти в такій гарній справі. Яка йому різниця, що за демон, адже так?

Тіваш кивнув.

— Та як ти… — знову заговорив прим.

— А не підете, залишитеся без титулу та земель, як воно й належить зрадникам, які вирішили пустити ворога до палацу, — жорстко сказав Ромул. — Чекаю до вечора.

Прим озирнувся на своїх найманців, але вони навіть не поворухнулися. Мабуть, нарешті дійшло, з ким вони зв'язалися і куди так необережно прийшли.

— Але в одному він має рацію, — похмуро сказав Ромул, у якого почало смикати рану. — Нікому мало не буде. Нехай тільки трапляться мені на очі.

А коли сердито пихкаючий тато пішов, Тіваш наказав вовкам простежити і у разі, якщо він почне збирати незадоволених як підмогу, взяти під лікті і викинути в море. Там захисту немає і з демоном зможе поговорити досить швидко.

— І це тільки ті, які начебто визнають мою владу, — сумно сказав Ромул. — І я не уявляю, що робити з усім тепер.

Втішати його і говорити, що все якось складеться, ніхто не став.

І це було, мабуть, на щастя. Тому що співчуття могло Ромула зараз тільки роздратувати.

Король Івіль теж був упевнений, що мало нікому не буде.

Його кораблі впевнено наближалися до Хребта Дракона. Якби він хотів, ці землі було б уже видно. Але Івіль не хотів і наказав обходити Хвіст і куці Крила по широкій дузі. Адже потрібна йому тільки голова. Точніше, Головний острів. Який був скоріше хребцем у шиї, ніж частиною голови, але кого це хвилює?

Король продовжував насолоджуватися морем. І думав про майбутню битву, з якої точно вийде переможцем. Бо в нього і флот більше. За останніми повідомленнями, звичайно, біля Головного острова зібрався весь колишній Крилатий флот і частина ще якогось, але хіба цього вистачить, щоб хоча б затримати ту кількість кораблів, що йшла до острова?

Звичайно, не вистачить.

Навіть якщо звідкись з'являться союзники, все одно не вистачить. Навіть якщо божество зуміє накласти якийсь захист, схожий на той, який дарувала тварюка. А божество, напевно, нічого не накладе. Це буде надто сильне втручання.

Втім, Івіль і так знав, що від того божества небагато користі. Тільки і вміє вогняних птахів демонструвати, і своїх шанувальників лякати рівновагою, що похитнулася. Може, це божество тварюк у світ і пустило, щоб у його силу хоч хтось повірив. Може.

А насправді, вся сила в магах вогню, що вижили. Уся сила імперії. І якщо цю силу забрати у свої руки та утримати…

Івіль задоволено усміхнувся.

Про те, що отримавши тіло, що вміщає цю стихію, можна буде навіть від тварюки позбутися, Івіль намагався не думати, а тим більше не планувати. Тим більше, зовсім не факт, що тварюки треба позбуватися. Той божественний посланець брехав. Отже, спочатку треба його розпитати. Цього разу зовсім не ввічливо, а так, щоби розповів навіть те, що давно забув. А потім можна подумати, що робити далі. Адже головне, отримати силу. Силу, непідвладну демону. Чужу силу, здатну збільшити власну. Он нинішній імператор її якось отримав і навіть тварюку зумів налякати.

— Сила в мені й так є, — згадав Івіль, здивувавшись, що з пам'яті це знання майже вивітрилося і його довелося силоміць тягнути за хвіст назад. — Точно є, як у хлопчика-імператора. А бог просто ключ, щоби її відкрити. Ключ, який може відкривати силу у нащадках першого імператора. Або в хлопчаках, які такими вважаються. Певне, залежить ще й від того, чи жив у палаці. Адже там весь палац — артефакт. Справа не тільки в тій втраченій іграшці. Тож наступна мета — столиця. Мої нащадки відтепер мають рости у тому палаці. Щоб сила нікуди не поділася. І можна буде позбутися тварюки. Залишити її голодною і нехай здихає. Так, весело буде.

Івіль посміхнувся до моря і кивнув.

Він знав, що все вийде. Потрібно просто якомога більше жінок захопити, бажано вовчиць. Серед них обов'язково будуть ті, у кому є потрібна кров. Кров тих, до кого не зможе не прийти жалюгідний бог, тільки й здатний відкривати чужу силу. Але цього поки що достатньо. А там, може, й божка вдасться засунути в яму, як тварюку. Адже Богів головне вчасно годувати. І нікому мало не буде.