Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 13.3

Також я знав, що понад усе Агата цінує свободу вибору. Ту свободу, якої вона була практично позбавлена від самої появи у цьому світі. І що вона ні за що не пробачить мені, якщо я буду тим, хто вирішуватиме за неї.

Я важко зітхнув, потираючи скроні, а тоді відповів:

— Зроби це. Я страхуватиму. Також на ній мій родовий браслет. У випадку катастрофи він прийме удар на себе.

Смарагдові очі дівчини засяяли від вдячності, та я однаково відчував її страх, і сам не вірив, що погодився.

Раніше я ніколи б так не поступився. Не у питаннях, пов’язаних з безпекою. Та зараз…

Я не хотів розчаровувати її, і сподівався, що не роблю страшенної помилки.

Люк важко ковтнув, та не сперечався. Тоді ми коротко обговорили нашу стратегію і я почав вибудовувати плетиво захисних чарів. На майстерню. На нас з Люком. І, нарешті, на саму Агату.

А тоді за роботу прийнявся Люк.

Він знову надягнув свої окуляри і навіть спеціальні захисні рукавиці зі шкіри саламандри, й схилився над дівчиною, що нервово м’яла тканину сукні пальцями, й намагалася рівно дихати, зберігаючи спокій.

Усі були максимально напружені та сконцентровані. Люк — на плетиві магічних потоків у забороненому артефакті, я — на будь-яких змінах, що потребували б мого втручання.

Що ж… Коли Люк попереджав, що справи кепські, він не перебільшував.

Відчувши коливання потоків, я зрозумів, що артефакт от-от вибухне, й почав будувати заклинання протидії, аби загасити його, та це виявилося пасткою. Обманним маневром. Бо під цим активованим закляттям ховалося ще одне, деактивувати котре я вже просто не встигав.

На коротку мить ми з Люком перезирнулися. Він дивився на мене широко розплющеними очима крізь свої окуляри. Агата ж навпаки, замружилася і стиснула щелепи, готуючись до неминучого.

В мене не було іншого вибору, крім як частково прийняти іншу форму та кинутися до неї.

Усе сталося так швидко, що ніхто нічого не встиг зрозуміти.

В якусь мить повітря навколо потріскувало та іскрилося, а тоді вибухова хвиля відкинула Лео в один бік кімнати, а нас з Агатою — в протилежний.

Якби не частково прийнята друга форма, я б навряд чи встиг перекрутити нас так, аби прийняти увесь удар на себе. В ній мої реакції, швидкість, сила та витривалість були набагато кращими, ніж в людській. Та, крім плюсів, були і мінуси.

Наприклад, коли я в такому стані, контролювати інстинкти було набагато складніше. А вони в один голос волали, що мені слід стискати цей проклятий медальйон, котрий я зірвав з шиї Агати, в руці, поки він не перетвориться на пісок. Знищити річ, що намагалася вбити дівчину, що тремтіла в моїх обіймах. Дівчину, чий запах я тепер так гостро відчував. Запах, котрий змушував мене божеволіти.

Певно, я дивився на неї занадто хижо. Занадто довго. Бо Агата дивилася на мене у відповідь переляканими зеленими очима і майже не дихала.

Я усвідомив, що це вперше, коли вона бачить мене у цій формі, й, певно, взагалі вперше, коли вона бачить у подібній формі будь-кого. Чекав страху чи огиди. Чекав, що вона відштовхне мене та втече геть. Та вона не рухалася.

Я відчував, як гучно билося серце в її грудях. Як кров стукотіла в венах, розбігаючись по всьому тілу.

Якусь мить я чув тільки це і її дихання. А тоді Люк зі стогоном вибрався з-під гори якогось брухту та інструментів, і прокрехтів:

— Ранмаре, друже, може ти до нас повернешся? Навряд я зможу знайти на артефакті якісь сліди, якщо ти його остаточно знищиш…

Агата

Я не могла повірити у те, що залишилася живою.

В мить, коли за першим вибухом, зупиненим Ранмаром та Люком, послідував другий, я була впевнена у тому, що мені кінець. Вони б не встигли втрутитися. Ніхто б не встиг.

Та все ж…

Він зробив це.

Я не впевнена як саме, проте Ранмар захистив мене не лише від вибуху, а й від його наслідків, згрібши в обійми, й прийнявши весь удар на себе.

Та, розплющивши очі, я забула як дихати.

Ректор досі був собою, та водночас… Ні.

Його зіниці стали ще яскравішими, ніби рідке срібло, на руках з’явилися довгі темні кігті, а з-за спини… Боже, з-за спини Ранмара стирчали справжні велетенські крила кольору його очей. Кожна пір’їнка сяяла та переливалася, мов дорогоцінний метал.

Я не могла відвести від нього погляду.

Він був такий страхітливо-прекрасний, що я не знала чого хочу більше: втекти чи торкнутися його крил, аби запевнитися у тому, що вони справжні. Дізнатися, чи вони м’які та теплі, як і належить крилам, чи гострі та прохолодні, як срібло.

Тож… Я не рухалася, дозволяючи собі заспокоїтися в його обіймах. Шкіра чоловіка під сорочкою була гарячою. Майже пекучою, ніби замість крові всередині нього тік рідкий вогонь.

На якусь мить я навіть забула, що ми тут не одні, і взагалі-то щойно ледь не загинули. Та голос Люка повернув нас з небес на землю:

— Ранмаре, друже, може ти до нас повернешся? Навряд я зможу знайти на артефакті якісь сліди, якщо ти його остаточно знищиш…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍