Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Джонні передав мені чип доступу.

— Лінія безпечна?

— Надзвичайно.

— Супер. Повернуся, коли матиму, що розповісти.

Ми вийшли з бару і рушили до комплексу телепортів.

Він уже був пішов геть, коли я наздогнала його за три швидкі кроки і схопила молодика за руку. Я вперше його торкнулася.

— Джонні, як звуть поета зі Старої Землі, якого відтворювали?..

— Повертали.

— Байдуже. Того, на чиїй основі збудували вашу персону штучного інтелекту?

Привабливий кібрид завагався. Я помітила, які в нього довжелезні вії.

— Яке це має значення?

— Хтозна, що тут має значення.

Він кивнув.

— Кітс, — проказав він. — Народився у тисяча сімсот дев’яносто п’ятому нашої ери. Помер від туберкульозу у тисяча вісімсот двадцять першому. Джон Кітс.

Переслідування будь-кого низкою телепорт-переходів з біса неможливо. Особливо, якщо потрібно лишатися непоміченим. Це вміють робити органи Мережі за умови, що на завдання виділено під півсотні агентів плює трошки екзотичних та вкрай дорогих хайтек-іграшок. Не кажучи вже про співпрацю з Транспортним управлінням. Для одинака це фактично нездійсненно.

І попри те для мене мало велетенське значення перевірити, куди відправиться клієнт.

Джонні не озирався, коли перетнув площу перед комплексом. Я з-за близького кіоска простежила за ним із допомогою кишенькової камери, коли він набивав код на ручному монідиску, вставив свою картку і ступив у світляний прямокутник.

Використання ручного монідиску, певно, означало, що він прямував до громадського порталу загального користування, оскільки приватні телепорт-коди зазвичай прошиваються на конфіденційних чипах. Чудово. Я звузила діапазон пошуків десь до двох мільйонів порталів на ста п’ятдесяти із гаком планетах Мережі і вполовину меншій кількості їхніх супутників.

Поки однією рукою я набирала на камері команду повтору, намагаючись крізь окуляр прочитати на збільшенні послідовність цифр, які Джонні набрав на монідиску, іншою я потягнула за червону «підкладку» пальта. Дістала червоний картуз під свою нову червону куртку і насунула його дашок понижче на очі. Хутенько перебігши площу, я шукала в комлозі інформацію про дев’ятизначний код переходу, який розгледіла в камері. Я знала, що перші три цифри відповідають планеті Панна Ціндао-Сішуан (усі коди світів я знала напам’ять), а миттєвістю пізніше вже з’ясувала, що код порталу вів до житлового району Першого експансійного міста Ваньсінь.

Я поквапилася до першої відчиненої кабінки і телепортувалася з неї. Вийшла я на стертій бруківці маленької площі перед комплексом телепортів. Навколо один до одного похилилися стародавні східні ятки, а над вузькими провулками нависали карнизи пагоди. Повсюди юрмилося та стояло в проходах багато народу, і хоча більшість із людей були очевидними нащадками біженців періоду Довгих перельотів, котрі й заселили ПЦС, поміж них товклося й чимало іншосвітян. У повітрі ширяли аромати незвичних рослин, каналізації та вареного рису.

— Прокляття, — прошепотіла я. Неподалік виднілося ще три портали, і жодним із них не користувалися безперервно. Джонні міг звідси телепортуватися куди завгодно.

Замість того, щоб одразу повернутися на Луз, я забарилася на місцевій площі, оглядаючи її та прилеглі завулки. А тим часом подіяла таблетка меланіну, прийнята мною перед цим, і тепер я перетворилася на юну негритянку, або юного негра, позаяк по мені, зодягнуту у модну бахмату куртку червоного кольору і в картузі із поляризованим дашком, важко було однозначно визначити стать. Я неквапом гуляла околицями та робила знімки туристичною камерою.

Трекінгова пігулка, яку я розчинила в другому кухлі німецького пива Джонні, вже давно подіяла. І тепер УФ-позитивні мікроспори, так би мовити, висіли в повітрі. Я могла йти за його видихами. Натомість, виявивши яскравий жовтий відбиток долоні на темній стіні (яскраво-жовтий у моєму спеціальному козирку, видимий тільки в УФ-діапазоні), я відстежила слабкий слід, який залишив його просяклий одяг, коли він торкався каменю чи стін крамничок.

Джонні обідав у кантонському ресторані менше ніж у двох кварталах від телепортів. Вабила своїми запахами смаженина, але я втрималася і не зайшла — майже годину, поки він їв, тинялася серед книжкових крамничок у провулках і торгувалася на базарчику. Потім він повернувся на маленьку площу з телепортами і відправився собі геть. Цього разу він скористався кодом із свого чипу (приватний портал, що, найпевніше, вів до особистого помешкання), тому довелося двічі спробувати щастя з карткою-лоцманом. Чому тільки двічі? Бо, по-перше, картка абсолютно нелегальна, і якби мене з нею зловили, то це коштувало би мені ліцензії. Із безсовісно дорогим, зате естетично бездоганним чипом-хамелеоном Татуся Сільви це, звісно, малоймовірно. А по-друге, я би найвірогідніше опинилася у вітальні помешкання Джонні… що навряд чи можна було би назвати приємною ситуацією, із якої би я так просто викрутилася.

Але то виявилося не його помешкання. Ще до того, як я побачила вуличні знаки, я впізнала знайому збільшену силу тяжіння, тьмяне бронзове світло, запах оливи та озону в повітрі — мій Луз, рідний дім.

Джонні телепортувався в приватний житловий хмаросяг середнього рівня безпеки в одному з Вуликів Берґсона. Можливо, саме через це він обрав моє агентство — ми були майже сусідами, не більше шестиста кеме відстані між нами.

Мого кібрида ніде не було видно. Я навмисне йшла так, щоби не приваблювати уваги камер спостереження, запрограмованих на боротьбу з волоцюгами. На дверях не знайшлося ані списку мешканців, ані номерів, ані імен, а також жодних реєстрів, доступних через комлог. За моїми оцінками, в цій шпаківні Східного Вулика Берґсона могло тулитися до двадцяти тисяч окремих квартир.

Мої наклепнички починали вивітрюватися, суп зі спор розсіювався, але я все одно перевірила два радіальні коридори, перш ніж виявила слід. Джонні мешкав у крилі зі скляними підлогами понад метановим озером. На його сенсорному замку досі жеврів слід папілярних ліній. Я зняла з нього знімок з допомогою свого джентльменського набору квартирного злодія і телепортувалася додому.

Урешті-решт я простежила, як мій мужчина обідає в китайському ресторані та вертається додому ночувати. Чималий здобуток як на один день.

Бі-Бі Сурбрінгер був моїм експертом зі штучного інтелекту. Бі-Бі працював в Управлінні обміну даних і статистики Гегемонії та більшу частину свого життя проводив, відкинувшись у кріслі вільного падіння, із півдюжиною мікровиводів у череп, і спілкуючись з іншими бюрократами в базовій площині інфосфери. Ми познайомилися ще в університеті, коли він провадив життя чистого кіберпанка, хакера у двадцятому поколінні, із шунтами в корі головного мозку, які вперше зробив, коли йому виповнилося дванадцять стандартних років. Насправді його звали Ернест, а своє прізвисько Бі-Бі він заробив, зустрічаючись із моєю подругою Шейлою Тойо. На другому побаченні він уперше постав перед Шейлою голяка, після чого та прореготіла добрі півгодини.