Ольга Соболєва - Казки Чаробору, Ольга Соболєва

***

Ярослава засмучено крокувала до Чаробора. Це ж в голові не міститься - Хорс, якого всі шанували, як найсильнішого і найумілішого, виявився на перевірку звичайним хвалькуватим хлопчиськом. Якби дівчина від самого початку знала, який божич боягуз, то й не витрачала б свого часу. Краще б Ягинішні допомагала з обрядами чи взагалі відпочивала. З роздумів Ярославу висмикнув окрик Лісаф’ї:

- Та не біжи ти так, я вже з ніг валюсь!

Ярослава зменшила темп і вибачилася, але Лісаф’я не гнівалася на неї, а лише винувато сказала:

- Ти вибач, що обдурила. Адже я чоловіка хотіла врятувати.

- Буває, - коротко відповіла дівчина і одразу ж додала: - Тільки ти більше так не роби, будь ласка. Без того вистачає турбот.

Лісаф’я кивнула, а вони тим часом дісталися до краю Чаробора. Ліс зустрів гостей незвичною тишею. Ярослава ледь чутно покликала Ореста, але той не відповів. Як не відповів і наступні рази.

- Дивно, - хмикнула дівчина. – Зазвичай він одразу з'являється.

Раптом підлісок шумно завирував і з-поміж дерев вирвався вітер. Кружляючи навколо гостей, він ніби підштовхував їх у ліс, після чого так само миттєво стих.

- Ти чуєш? – схвилювалася Лісаф'я. - Це ж мій Лис!

Як не вслухалася Ярослава, але не могла розпізнати жодного звуку. Між стволів знову зашелестів вітер. Цього разу він лише легенько зачепив листя і дмухнув дівчині біля самого вуха. З лісу почулося тихе "лтяфф".

- Знову! - вигукнула Лісаф'я. - Ярославо, я повинна бігти до нього. Зараз!

- Та постривай ти, - дівчина насупила брови. – А раптом чаклунство?

- Ні-ні, це Вітровій. Він помічник чугайстра. Я його не раз у Чароборі зустрічала, – відповіла Лісаф'я. - Він добрий.

Ярослава завмерла на місці і намагалася зібратися з думками. Якщо вітер їм допомагає, значить лиха не повинно статися. За ідеєю, Лісаф'я і сама впорається. А раптом допомога потрібна буде? Недарма ж цей Вітровій їх обох кличе. Тоді вони удвох підуть до Чаробору, знайдуть Лиса і швидко повернуться. А Баюн їх і так відшукає, чи Вітровій допоможе.

– З тобою піду, – впевнено промовила Ярослава.

- Тоді тримай, - Лісаф'я зняла з шиї амулет і перетворилася на лисицю.

- Це ще навіщо? - здивувалася дівчина.

- Ми, лисиці, маємо унікальне чуття. Наші лапи можуть знайти будь-який прихований шлях, – відповіла Лісаф'я. - Ось ти бачиш чи відчуваєш стежку, що для нас Вітровій проклав? Ні? А я чую її, аж лапи сверблять пройтися.

- Гаразд, - зітхнула Ярослава. - Веди.

Лисиця змахнула пухнастим хвостом і шмигнула в ліс. Сховавши талісман у кишеню, дівчина поспішила за нею.

Зовсім скоро Ярослава щиро пошкодувала, що не взяла із собою ліхтарика. Так, ніч видалася місячною, але молоде листя вже щосили охопило дерева і світло просто не пробивалося крізь гілки. Час від часу спотикаючись і натикаючись на павутиння, дівчина сподівалася, що вони незабаром вийдуть до місця. Так і сталося – лисиця та дівчина опинилися на краю Відьминих купин.

Поле прозвали так недарма. За місцевою легендою, тут колись був бузковий гай, де зустрічалися всі закохані. Місцевій відьмі теж пощастило знайти судженого, і вона навіть почала часом творити добро. Але якось застала тут коханого з іншою. З того часу в бузковому гаю стали пропадати люди, більше того, всіх кого спіткало нерозділене кохання, тягнуло сюди, як магнітом. Найсміливіші з околиць зібралися і натовпом викорчували гай. Залишилося лише знівечене поле. На диво, відьма не помстилася, більше того, побудувала собі хату з бузкових дерев і охоче допомагала тим, хто приходить до неї творити похмурі справи. Місцеві вирішили дати їй спокій, але заборонили виходити за межі колишнього гаю.

Відьми немає в живих уже не одну сотню років, але місце знову набуло поганої слави, коли з-під землі почали бити ключі. Вони затопили все поле, зробивши його непрохідним та неймовірно небезпечним. Деякі сміливці намагалися дістатися старої хатинки, перестрибуючи з купини на купину. Кажуть, їхні неприкаяні душі досі блукають полем і пропонують зіграти наввипередки.

По приїзду сюди, Ярослава вважала цю легенду цікавою, але трохи банальною. Тепер же вона здавалася їй неймовірно страшною, адже не легенда це зовсім, а лише частина історії Чаробора.

Роздуми дівчини перервало чергове "лтяфф". Нарешті у місячному світлі можна було хоч щось роздивитися. На краю Відьминих купин стояла невелика клітка. Лісаф’я кинулася до неї, але лис її різко зупинив: клітина зачарована і краще до неї не торкатися. Хитрович з підозрою дивився на Ярославу і невдоволено фирчав.

- Ні, вона хороша, - поспішила пояснити Лісаф'я. - Помічниця Ягинішни. З Баюном дружбу водить.

Лис уважно принюхався, а потім чхнув: