Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

моря, та білі хвилі прибою, що здіймалися й розбивалися об оповитий тінню берег. І ще принц устиг розгледіти, що в низинах за прибережними скелями, приховані від сторонніх очей, були розкидані дахи будинків, блідими цятками видніючи серед кипарисів, котрі своїми похоронними тінями згущували довколишній присмерк. 

Оповитий якимось похмурим покровом і вкрай лиховісний був той острів, і серце Ядарове впало, наче лот259, який поринає в морську безодню, що не знає сонця. Коли галера підпливла ближче до берега, йому здалося, ніби він побачив темні постаті людей, які ставали видимі, коли великі хвилі накочували на низький пляж, а тоді знову зникали за хмарами піни та бризок. І, перш ніж він встиг удруге роздивитися ті постаті, галеру з оглушливим тріском і скреготом пожбурило на рифи, вкриті стрімкими потоками води. Скелі прохромили всю передню частину прови та днище галери, а тоді накотився велетенський вал, що здійняв судно з рифів, і воно миттєво наповнилося водою та затонуло. І з усіх, хто відплив з Орота на тому судні, одному лиш Ядарові вдалося стрибнути за борт, перш ніж воно пішло на дно; та оскільки принц був не надто вправним плавцем, його швидко затягло під воду, і він от-от мав потонути у нуртовинні того лихого моря. 

Відчуття покинули Ядара, і в думках, неначе сонце з минулого, побачив він обличчя Далілі; і разом із Далілі в яскравій фантасмагорії повернулися до нього щасливі дні, якими вони були до того, як його спіткала раптова втрата. Та видіння минули, і принц опритомнів, борсаючись і відчуваючи гіркоту морської води у роті, її гучний шум — у вухах, а її розбурхану темряву — зусібіч навколо себе. А коли він почав приходити до тями, то усвідомив, що за його спиною пливла якась постать, підтримуючи його над водою своїми руками. 

Принц підвів голову і невиразно розгледів у довколишньому присмерку бліду шию і у пів оберта — лице свого рятівника, а також довге чорне волосся, що струменіло по хвилях. Доторкнувшись до тіла поруч себе, він збагнув, що то була жінка, і хай який спантеличений та приголомшений був юнак ударами морських хвиль, у ньому заворушилося відчуття, ніби він угледів щось знайоме; подумалось йому, що десь, колись у минулому, стрічав він дівчину з таким волоссям і подібним обрисом щоки; але виразно пригадати йому не вдалося. І, силкуючись пригадати, Ядар знову доторкнувся до жінки й відчув, як його пальці пройняла дивна холоднеча, що линула від її оголеного тіла. Це дещо здивувало його, але він швидко забув свій подив серед шаленства моря, крізь яке його несла плавчиня. 

Дивовижними були сила та вправність тієї жінки, адже вона з легкістю долала велетенські хвилі, які здіймались у страхітливу височінь, а тоді обрушувалися додолу. Ядар, який плив, немов у колисці, підтримуваний рукою своєї рятівниці, з вершини чергової хвилі побачив дедалі ближчий берег, але йому здавалося, що жодному плавцеві, хай якому здібному, навряд чи вдасться здолати ті важкі, несамовиті хвилі прибою, що водоспадом ринули вперед, розбиваючись об кам’янисте узбережжя, й залишитися живим. Врешті-решт, прибій пожбурив їх у запаморочливу височінь, немовби прагнучи закинути їх обох на найвищу скелю, але хвиля, неначе стримана якимись чарами, повільно, ліниво й плавно опустилась, а тоді відпустила свою здобич і відкотилася, і Ядар зі своєю рятівницею, неушкоджені, залишилися лежати на мілководному прибережжі. 

Не зронивши ані слова, навіть не озирнувшись, аби поглянути на Ядара, жінка хутко підвелася на ноги; жестами поманивши принца кочовиків йти за нею слідом, рушила вперед, у ту мертвотно-блакитну сутінь, яка опустилася на острів Наат. Піднявшись і пішовши за нею, Ядар зачув якийсь предивний та моторошний піснеспів, який лунав, перекриваючи гомін моря, і побачив трохи віддалік багаття із викинутої на берег деревини, що химерним вогнем палало у сутінках. Жінка, неначе сновида, простувала у бік вогню та голосів, і Ядар, очі якого помалу призвичаїлися до непевного присмерку, побачив, що багаття горіло яскравим полум’ям у глибокій та низькій розколині між бескидами, які бовваніли над пляжем; по той бік багаття, неначе високі тіні, що набирали зловісних обрисів, стояли загорнуті в темні вбрання постаті співців. 

І тоді до нього повернулася згадка про те, що капітан галери оповідав йому стосовно мешканців Наату та їхніх некромантських практик; і зі згадкою цією прийшли лихі передчуття. Адже самий звук того наспіву, хай і лунав він незнаною мовою, здавалося, сповільнював кровоплин, і кров юнака застигала в жилах, не досягши серця, і холоднеча гробниці проникала до глибини кісток. І хоча принц був не надто обізнаний у таких речах, йому спало на думку, що усі ті повторювані співучим голосом слова були наділені чаклунською ваготою та силою. 

Ступивши вперед, жінка вклонилася співцям так, як зазвичай роблять раби, та стала перед ними, покірно чекаючи. Чоловіки, яких було троє, не зупиняючись, продовжили виспівувати своє заклинання й, здавалося, зовсім не зауважили присутності Ядара, який вийшов на світло багаття. Були вони худорляві, як зголоджені чаплі, мали високу статуру і загалом були подібні між собою, неначе брати; різкими були обриси їхніх облич, і тіні оселились у заглибинах їхніх щік, а глибоко запалі очі були видимі лише завдяки червоним іскрам полум’янистого багаття, що відбивалися в них. І, поки вони виспівували, здавалося, що очі їхні пильно вдивлялися у далечінь, оглядаючи дедалі темніше море та речі, приховані сутінню та відстанню. І Ядар, підійшовши до них ближче, пройнявся жахом і відразою, від якої нудота підступила йому до горла, немовби він опинився в місці, де безроздільно панувала смерть, і натрапив на його осердя, де найсильніше відгонило огидним духом достиглого розкладу. 

Коли юнак наблизився до багаття, полум’я шугнуло вгору, закорчилося довгими вогненними язиками, подібними до блакитних і зелених змій, які звивалися кільцями серед жовтих гадів. І вогонь замерехтів, осяявши яскравими сполохами світла обличчя й груди тієї жінки, яка врятувала принца з Чорної Річки; і Ядар, уперше ясно розгледівши її, збагнув, чому вона тоді розворушила в ньому ті неясні спогади: адже то була не хто інша, як його загублена кохана, Далілі! 

Геть забувши про присутність темних співців і про лиху славу острова, куди його викинуло море, він кинувся вперед, аби стиснути свою кохану в обіймах, у стражденній нестямі вигукуючи її ім’я. Одначе вона не озвалася на його вигуки, а на його обійми відповіла лише ледь відчутним тремом. І Ядар, хоч і був украй спантеличений і збентежений, відчув смертельну холоднечу, що линула від її тіла, пробираючи його пальці та проймаючи його навіть крізь одяг. Мертвотно бліді та мляві були вуста, які він щойно цілував, і здавалося, що з-поміж них не віяв жоден подих, а її бліді груди, притиснуті до його грудей, жодного разу не здійнялися й не опали. У прекрасних великих очах, які вона звела на нього, Ядар уздрів саму лише дрімотну порожнечу й таку дрібку впізнавання, як та, що, напівпробудившись, виявляє спляча людина, а потому знову поринає