Олена Гриб - Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб

19.3

 

Все-таки до справжньої майстерності мені далеко! Важкий гаманець перестав відтягувати кишеню доглядача, коли від поверхні нас відокремлювали двадцять чешів, а від дна… та тільки боги знають, скільки залишалося до дна!

Внизу клубочився щільний сірий туман. Його щупальця гладили стінки колодязя, зверху линула відбірна лайка, а платформа, на якій ми стояли, не рухалася. Схоже, ображений страж просто заклинив механізм.

– Зовсім із глузду з’їхав від безгрошів’я, дурень, – фиркнув Лан. – Невже він вирішив, ніби ми звідси заплатимо? І лінь же лізти назад, вправляти йому мізки… А, облишмо, іншим разом розберуся. Ну що, ходімо? Красуні вперед!

І відчинив стулки.

– Мабуть, не забиратиму пальму першості у Гартона, – навряд чи Генту сподобалася моя посмішка. – Після вас, пане!

Гартонець, зчепивши зуби, без єдиного слова ступив у нікуди. Туман поглинув його абсолютно беззвучно, і сірі тіні затанцювали швидше, немов запрошуючи вниз.

– Хм-м, трохи не так, як планувалося, але ж легше змінити плани, ніж ситуацію, еге?

– Вибач, що? – чимось мені не сподобалися муркотливі нотки в голосі не-людя.

– Ну як же, я хотів допомогти другу вирішити його сімейні проблеми, а натомість позбувся друга. З іншого боку, поруч зі мною на крихітному майданчику чарівна молода вдова, яку необхідно втішити… Гей, Рено, ти куди? А прощальний поцілунок або передсмертна записка? Залиш хоч рожеву хустинку на пам’ять!

Але я вже зробила крок у порожнечу.

Це мало нагадувало падіння. Втім, мені було не до того, щоб запам’ятовувати відчуття. Я кипіла, як забутий на розпеченій плиті чайник. Ненавиджу! Ненавиджу глузування і його постійну гру! Так і хочеться повисмикувати це біле волосся, подряпати самовдоволену пику! Підловити на чому-небудь принизливому і скласти сотню байок про легендарного героя!

– Посилкою пришлю! – звісно, Лан моїх слів не чув.

– Що?

Я різко обернулася, втратила рівновагу і опинилась в обіймах гартонця.

– Руки! – моєму приглушеному гарчанню позаздрив би будь-який звір.

Гент незворушно обіймав мене й далі.

– Руки? Але навіщо посилкою? Вони ж протухнуть. Краще заплатити магу за маленький портальчик…

На очі навернулися злі сльози. І тут глузування! Як же я втомилася від усього цього… Хочу додому, в своє м’яке ліжко, де так добре жувати теплі пампушки і читати про дивовижні пригоди, до яких я не мала жодного стосунку. Там герої стійко витримували насмішки долі та йшли до мети, незважаючи на жахливі перешкоди на шляху. Навіть Няв знав, що чіпати мене в такі моменти небезпечно для життя. Я ж не лізла до нього, коли помічала, як у широке вікно кімнати брата незграбно заповзало чергове «єдине кохання».

Хочу тиші і спокою… Прокляття, що зі мною відбувається? Зовсім недавно я вирішила, ніби мені подобається наповнене небезпеками життя, а зараз?

Ми були в невеликій кам’яній западині, де колись хлюпалося підземне озеро. Лан матеріалізувався прямо перед нами.

– Що це з нею? – одними губами запитав гартонець, якого я в роздратуванні відштовхнула.

– Перехідний період, – вампір навіть не намагався говорити тихо. – Так кумедно спостерігати. Нічого, ще кілька років – і справжня відьма готова!

Не знаю, чи можна вірити його словам. Та й яка різниця, перехідний період винен чи щось інше?! Настрій у мене був поганий, досада й образа змінилися чистою злістю на весь світ, і навіть в майстерно вирізаних із дерева, яскраво розфарбованих фігурках гномів, що виднілися навколо, видавалося щось зловісне.

А, можливо, річ у підземному світі. Надто вже гнітючим він був, занадто тиснув звідусіль масивністю. Я не уявляла, як можна провести життя в цьому кам’яному мішку, не бачачи неба (крім гранітного), не чуючи вітру (протяги - зовсім не те), без зелені навколо (чи цвіль теж вважається зеленню?) і співу птахів. Без Руна і Рунни, нарешті!

Я з подивом помітила, що нас ніхто не зустрів. Ну, на почесний ескорт очікувати й не доводилося, але мав же хтось доглядати за порталом? Дивно…

Лан впевнено попрямував до одного з виходів, яскраво освітленого великим світляком. Незабаром ми побачимо місто гномів… Мені було страшенно цікаво, яке воно. Ні, не так. Мені було страшно і цікаво.

Вузький, облицьований мармуром коридор справляв неприємне враження. Його стіни, підлога і стеля відбивали холодне біле світло, створюючи відчуття чужості. Саме так – я почувалась тут незваною гостею, яку господарі не женуть за поріг лише задля пристойності.

– З поняттям гостинності довгобороді не знайомі, – немов прочитав мої думки Гент. – Тільки скелетів-вказівників і черепів-прикрас не вистачає.

Як не дивно, Лан нас не підтримав. Він прискорив крок, кидаючи косі погляди навколо, ніби боячись побачити щось неприємне. Я згадала гномів, що притягли Арголіна в село ельфів, і відчула незрозумілу тривогу. Все, що мені розповідали про маленький народ, суперечило тому, що ми бачили зараз.

Життя в підземному світі значно впливає на світогляд. Одна з головних заповідей гномів – двічі на день обходити володіння. Ще одна – не залишати чужинців самих… Доглядач мав чергувати біля порталу, і крапка! А якщо його там немає…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍