Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

– Що саме ти маєш на увазі?

– Ти знаєш – все це! – я махнула рукою у бік стола – Свічки, вино? До чого це все?

– Я б поїв, а ти?

Я схрестила руки на грудях і жовті очі зупинилися на вирізі сукні.

– А я ні! Я хочу знати навіщо я тут, прямо зараз.

– Прямо зараз ти тут для того, щоб поїсти, а не вмерти з голоду. – його очі загорілися.

– А що, як я не хочу? Змусиш мене?

– І не збирався навіть.

– Тоді, що ти збирався?! – я вже майже кричала – Навіщо знову обрядив мене в цю сукню, чого притягнув назад у свій замок?! Що тобі потрібно від мене?!

Лице чоловіка стало серйозним, він зробив крок вперед і я відступила.

– Не смій до мене підходити! – вигукнула – Навіть якщо Черепус правду сказав, і ти мене оживив, це нічого не значить! Я не просила тебе мене рятувати!

Раптово у вухах пролунав власний голос :

– Допоможи мені Айване, допоможи!

І як я могла забути?!

Та все одно – у той момент, я б кого завгодно кликала від страху і відчаю.

– Я просила тебе залишити мене в тому лісі! Я нічого поганого не зробила! Я врятувала твоє життя!

– Чому? – несподівано спитав він і я завмерла – Знаєш, Даная, я й досі не можу зрозуміти, чому ти мене врятувала?

– Яке це має значення?

– Для мене має.

Він підходив все ближче, поки я не вперлася спиною у двері.

Жар його тіла і свіжий запах огортав мене.

Айван простягнув руку і торкнувся моєї щоки.

– Скажи чому, Даная?

В пам’яті постав образ, найдорожчий моєму серцю – той, що бачила коло Річки Невороття і біля Кривавої стіни.

– Через брата! – вигукнула і відсахнулася від його пальців.

– Брата? – здивовано спитав він.

– Так! І щоб ти знав, якби на твоєму місці був хто завгодно інший – я б і його врятувала, тому що я не хотіла, щоб від цієї клятої магії ще хтось помер! Все життя я бачила тільки біль і кров – ось, що робили відьми і їхня магія! Я не хотіла бути такою, як вони!

– Твій брат помер? – напружено спитав чоловік.

– Так, Фредеріка вбив могильник, коли… Коли я не змогла принести в жертву людину… Не змогла вирвати серце, а потім… Потім його з'їсти… Я думала, що могильник накаже мене – вб'є. Та він вбив мого брата. Йому було всього лише п’ятнадцять років! – з очей самі собою котилися сльози – Всього лише дитина!

– Чому ти не сказала мені одразу?

Я засміялася.

– І що, ти б мені повірив? Ні! Навіть, якби точно знав, що я кажу правду, за запахом, чи як ти там це визначаєш – ти б не вірив, бо я для тебе зло!

– Це не так, Даная, вже давно не так, і ти сама знаєш це. Я може, не розумів цього, через те, що знав про відьом, через те, що саме відьмаки вбили мого батька і брата. Мене сповнювала ненависть не стільки до тебе, скільки до відьом в цілому. Та я вже давно тебе не ненавиджу. І коли тоді, вночі, приніс тебе додому, напівмертву від холоду, я мало з глузду не з'їхав! І коли… Коли, там, на могильнику, ти встромила кинджал собі в груди – ніби саме життя зупинилося для мене. Тому що, Даная, я тебе кохаю. Понад усе на світі.

Я застигла.

– Кохаєш? І коли качав з мене магію кохав? І коли вирвав ребро в Черепуса? І коли гарчав на мене? І коли тримав під замком? О, вибач, я забула, в тебе були благородні цілі, напевно. І що ти збирався робити після тієї ночі – відпустити мене назад, додому?

Питання попало в ціль, тому що Айван стис щелепи, та врешті-решт проговорив:

– Ні, не збирався.

– І що ж ти думав зі мною робити? Держати в замку, як свою любаску? Приходити по ночах?

Чоловік опустив очі, та я встигла побачити відповідь у їхніх глибинах.

– То це правда?! Так?!

– А що, якби й так? Можна подумати, ти б залишилася сама, з доброї волі! Так, я хотів тебе, із самого початку, як тільки побачив, і що з того?

Магія сама ковзнула до рук і вдаривши Айвана в груди, я вискочила за двері.

– Я хочу додому! І я повернусь туди просто зараз! – закричала.

– Ні, не повернешся! – гаркнув чоловік.

– Я тебе не питала!

Я побігла до своєї кімнати, та не встигла, сильні руки охопили мене і не давали вирватись.

– Даная, я відвезу тебе сам. Я не хочу, щоб з тобою щось сталося. Дехто з відьмаків вижив. Скоріше за все вони втікли, та я хочу впевнитись, що ти будеш у безпеці. Прошу, не йди сама!

Гарячі губи притислись до мого плеча і ковзнули до шиї.

– Залишись зі мною, відьма, залишись… – прошепотів він мені на вухо і я відчула, як соски перетворилися на гострі горошини від його теплого подиху.

Мені захотілося відкинути голову йому на груди й віддатися на волю ніжних рук.

Та що, як це просто обман? Що, як я просто для чогось йому потрібна? Знову!

Що, як він і оживив мене через це?!

Я хитнула головою.

– Ні, Айване, я повертаюсь додому. Якщо хочеш – відвези мене завтра сам, а якщо ні – я відкрию перехід.

Якийсь час чоловік мовчав, все ще притискаючи мене до себе.

– Добре. – проговорив тихо і я залишилась на самоті.

Він просто щез.

Повернувшись до себе, ще довго не могла заснути.

Чи може бути так, що він і справді мене любить?

Що йому потрібна тільки я сама?

 

 

 

Привіт, мої любі! Вітаю  вас з Різдвом Христовим! Нехай небо буде мирним, а перемога остаточною!

Наша історія вийшла на фінішну пряму, чому авторка нескінченно радіє. Планую завершити її до Нового Року. Щастя прийде і до наших героїв)))

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно