Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

– Так, і не треба, просто уяви, що її нема!

Якраз у цей момент, двері в кімнату відчинилися і всередину влетів Арман із піднятим мечем.

Ошаліло роздивляючись мокрого пса з крилами, що тікає від хмари, він застиг.

– Дран вас забери, я вже думав щось сталося!

Хмара пролетіла над ним і потік води промочив одяг драконоборця. Я не могла змусити себе називати їх драконами подумки.

– Нічого не сталося, як бачите, лерде Армане, я тут…– запнулася – Практикуюсь.

Він глянув на хмару, потім на мене і калюжі навколо ліжка. Кутки його губ сіпнулися. Чоловік повернув меч до піхов і широко посміхнувшись сказав:

– Вибачте, пані відьмо, продовжуйте свою….ммм… практику.

Коли за ним зачинились двері, у коридорі почувся веселий сміх. Певно, все розкаже Айвану!

Від злості я гупнула кулаком по ковдрі й одночасно з цим, з'явилися ще три хмари.

– Відьмооо! – завив Черепус – Я ж просив уявити, що їх нема, а не додати нових!

– Вибач. – пробурмотіла і старанно уявила кімнату без води та хмар.

Мить і все зникло. Ані води, ані хмар!

Тільки мокрий Холодний.

– Оце результат! – проговорив Черепус обтрушуючись так сильно, що бризки розлетілися по всій кімнаті.

– Гадаю, для першого разу непогано, та магії здається так багато, що мені важко її контролювати.

– Це нічого Даная, головне, що вона є!

Я згідно кивнула.

Це ж добре, чи не так? Значить, я можу і сама повернутися додому чи ні? Відповіді я не знала, та й поки що відчувала себе слабкою, наче новонароджене кошеня.

Зарившись у ковдру, заплющила очі. Черепус влігся поряд, все ще трохи мокрий, я сонно позіхнула і торкнулася пальцями вологого хутра. З пальців злетіли синьо-білі іскри й Холодний став зовсім сухим.

Деякий час я лежала роздивляючись червоні гори за вікном.

– Як думаєш, Черепус, душа мами знайшла спокій?

Та страшна сцена її смерті все ще стояла перед очима.

Холодний глибоко зітхнув.

– Гадаю, що так, Даная. Тепер ми знаємо, що це відьмаки спотворили її магію і зробили її такою… Темною. На жаль нам не виправити минулого, та ми можемо змінити майбутнє. Хтозна, може деякі з тих дівчат вижили, а якщо вижили, ти зможеш їх відчути. Принаймні, треба постаратися. Впевнений, їхня магія змінилася.

Я поринула у сон без кошмарів. У той глибокий цілющий відпочинок, який так часто приходить до нас в дитинстві, і так рідко, коли стаєш дорослим.

Цього разу мене розбудив якийсь шурхіт.

Відкривши очі, побачила Бетсі.

– О, вибачте, пані відьмо, якщо розбудила! Я принесла вам поїсти.

Жінка розкладала пишні булочки та фрукти на маленькому столику.

Пані відьмо! Тепер що, всі вони вивчили нові правила ввічливості?

Та все ж, мене неприємно кольнув спогад про те, як я мало не до смерті налякала бідну жінку в останню нашу зустріч.

– Послухайте, Бетсі, вже не знаю, що вам наказав ваш Лерд, та мене звати Даная, можете так до мене звертатися. І… І мені справді шкода, що я тоді так сильно вас налякала. Я не хотіла!

Жінка напружилась, але все ж таки посміхнулася:

– І ви вибачте, та я все ще вас боюсь. Хоч і Лерд тепер не драконоборець, і ви наче добра відьма, та мені все одно страшно і моторошно.

Я тільки зітхнула. Цікаво, це колись мине?

– Лерд Айван запрошує вас на вечерю.

– Це наказ? – спитала я.

– Ні, що ви пані… Даная. Лерд просив передати, що ви вільні не прийти. А якщо згодні – приходьте до його покоїв о восьмій.

Я кивнула.

Бетсі закінчила накривати на стіл і вийшла.

– Підеш? – спитав Холодний, накинувшись на їжу.

– А їж ти, як бачу, так само! – пирхнула.

– То, підеш?

– Ні, не піду.

– І чому б це?

– Не піду і все!

– Боягузка, значить?

Я аж задихнулася від гніву.

– Хто, я?!

– Ти, ти. Будеш ховатися тут, в кімнаті, замість того, щоб дізнатися, що йому від тебе треба.

– Можна подумати, я щось нове від нього почую!

– Ну, вирішуй сама, я б пішов, принаймні, щоб показати, що я не боюсь.

– А я і не боюсь!

– Ну, то і піди!

– Ну, то і піду!

Я підскочила до стола і вихопила булочку з лап Холодного.

 

Ввечері сиділа біля дзеркала і роздивлялася своє відображення у пошуках хоч якихось змін.

Може, очі стали яскравіші? Наче ні – ті самі, карі. Може лице? Теж ні.

Я глибоко зітхнула, вочевидь смерть, хоч і не довга, не залишила по собі ніяких слідів, як і збільшення магічного резерву.

Я залишилася собою. Червона сукня, що принесла Бетсі, вигідно підкреслювала мою фігуру, роблячи талію тоненькою, а груди й стегна виразнішими.

Сам колір личив мені – я не виглядала хворобливо-блідою, а навпаки, свіжою і рум'яною.

Волосся заплела в косу і закріпила шпильками, наче корону.

Саме такою як зараз, вперше за все життя відчула себе дійсно гарною.

Та все одно, відчувала невпевненість.

Тому що чоловік, що очікував на мене, викликав у мене суперечливі емоції.

Я і хотіла його і ні, і любила його і ненавиділа, за те, як він зі мною поводився.

Черепус старанно робив вигляд, що міцно спить, тож я різко встала, і не даючи собі час змінити рішення, пішла до покоїв Айвана.

Зупинившись навпроти важких кованих дверей, просто стояла.

І цілком можливо, що я б втікла, якби ці самі двері не відчинилися і хазяїн кімнати не проговорив низьким голосом:

– А от і пані відьма.

– Я ніяка не пані! – відповіла роздратовано.

Чоловік відступив, жестом запрошуючи мене увійти всередину.

Цікаво, чи так відчуває себе жертва, що входить до лігва хижого звіра?

Я побачила стіл накритий на двох, квіти у вазах, свічки.

– Що це означає? – спитала повернувшись до Айвана.

Рудоволосий вигнув брови й насмішкувато спитав: