Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

Він засміявся, блиснувши зубами.

— До гулянок і я охочий! Хоча щодо красунь… Вітторіо вдарив мене рукою по плечі, обійняв.

— Тебе гризе, друже, тривога. Твій тон… еге, в мене від нього аж мурашки побігли по спині. — Дзвінкий сміх Вітторіо трохи неприродно озвучив довгу й порожню вулицю, по якій ми ішли.

— Сказав так тому, — озвався я тим-таки тоном, — що мурашки почали повзти по мені раніше.

Втікач

Брудний, зарослий чоловік ішов через занедбане поле. Навколо хиталися мокрі від недавнього дощу бур’яни, босі ноги в чоловіка задубли, одежа звисала брудними клаптями, а очі палали гарячковим вогнем. Чагарники довкола були вже голі, голе було й небо, хай і повите хмарами. Гнала чоловіка нудьга, він вряди-годи зупинявся, наче бачив перед собою марево. Він і справді бачив марево, гру різноколірних стяг і кіл, вони змінювалися і зміщувалися, і від споглядання цієї гри чоловік мав утіху. Перед його зором мінялися місяці й пори року, часом він бачив поле, повне золотого хліба, а з синього неба ллялося на нього чисте срібло пташинного співу. Він бачив затишну білу хатину під солом’яною стріхою, а на порозі тієї хатини — його батько й сестра. У дверях стоять один і другий його брати, він іде до них, і вони приязно всміхаються, чекаючи, коли перебреде він нарешті поле і дійде до воріт. Батько тоді підніметься назустріч, і очі його синьо засвітяться.

По той бік поля, бачиться йому, дзвінко клепле косу висока чорнява жінка. На ній барвисте вбрання, а коса її чорно грає під сонцем.

Глуха втома ламає тіло подорожнього, він хоче сісти тут-таки на землю, хоч зовсім близько від нього і біла хатка, і рідні його серцеві постаті.

Жінка з косою повертається до нього і дивиться довгим, незмигним поглядом.

— В тому убогому житлі, — бурмоче чоловік, — мені буде затишно. Давно вже мрію про мирне пристановище, світло печі і теплий дух вареної страви. Людина завше цього прагне, і завше настає час, коли їй треба постукати в якісь двері…

Здається чоловікові, що світ, у який йому випало приміститися, розкладено на дві великі кулі. Одна повна дощу, вогкого вітру і голих чагарників, друга повна золотого хліба, сонця і срібного дзвону. Жінка в барвистій одежі — в тій другій кулі, ідуть там жнива. Вона косить пшеницю, хоч годиться збирати її серпом. Біла хатка з рідними постатями теж у тій іншій кулі, і йому, здається, довго ще туди брести.

Стискує вуста, аж риплять зуби, — інші образи вже пливуть у його втомленій уяві. Йде поруч із ним Вітторіо, і його чистий сміх зігріває подорожнього…

Скаче через поле худий, висохлий на тріску вершник. Очі його палають, а він, забувши про повіддя, махає руками…

Чоловік зупиняється. Мружить з натугя очі, тре брудними пальцями чоло, наче збирається щось згадати. Але він не може нічого згадати. Тоді простягає перед собою руку, як сліпий, і раптом відсмикує — рука наразилася на дерево.

Дерево стоїть серед поля самітне й голе. Під ним лежить мокре й лискуче листя. Жовто-брунатне і вже напівмертве, воно сяє тихим тліном — пробрала його трутизна. Синя невелика пташка пурхає з чорної, наче виглянсованої гілки і щезає в сірому повітрі.

Чоловік починає згрібати листя. Горне його скоцюрбленими пальцями, гребе, наче граблями, і кидає оберемками під дерево. На те він розтрачує всю силу, бо коли сідає під дубом, очі в нього сплять.

Тоді ж бо він і чує цокіт кінських копит. Далекий, зовсім глухий звук заповнює слух утікача і примушує на мент розплющитися. Холодний вогонь струмує з його погляду — наче хвиля вітру прокочується через голе поле.

Вітторіо

— Я тоді побачив, — шепотів утікач, — чоловіка, що дивився на мене і всміхався. Коли ж дон Карлос вигукнув свою похвальбу, той чоловік розреготався.

Я й зараз бачу ту картину: висохлий на тріску юнак дивився на розгулялих студіозусів, а очі його горіли несамовитим вогнем.

— Он хто найбільший багач у Болоньї, — прошепотів мені один із студіозусів. — Це він — Бонтиволья!

Дон Карлос щось кричав, верещали дівчата, музики надривалися, і я відчув веселий трем, що завше охоплював мене, коли я впадав у добру гулянку.

Бенкет тільки зачинався, і ми сподівалися на бучне дозвілля. Джорджано вже вигукував непристойні вірші, а мій любий приятель Вітторіо поривався танцювати на столі, йому звільнили місце, і він закрутився дзиґою. Кричав і підвискував, а ми плескали в долоні й погукували. Бонтиволья теж плескав у долоні, хоч на вустах його приклеїлася зневажлива усмішка; дівчата, що примостилися біля нас, сміялися. Декотрі з них уже сиділи на колінах у нашої братії і пили разом із ними; я теж осмілів і потягнув за руку одну. Дівчина жартома відбивалася, але вино, яке я їй запропонував, випила, весело перекинувши келиха до рота; вона приснула зо сміху, червона рідина потекла їй на підборіддя, а мені здалося, що із ночі, через темні вікна простяглася раптом довга й прозора рука, увійшла мені в груди і міцно стисла серце. Я завмер, і навіть моя дівчина перестала сміятися, від здивування очі її розширилися, а мокрі од вина вуста розкрилися.

— Гей! — гукнув дон Карлос. — Хто зі мною змагається?

Він заклав руку за спину і, схопивши губами келиха, вправно перекинув його до рота.

Це вивело мене із заціпенніння, і я, як і всі, кинувся до свого келиха — ми радісно почали обливатися вином. Джорджано приснув вином дону Карлосу межи очі, а дон Карлос урочисто посадив йому на голову таріль з приправами до м’яса. Всі загорлали, музики надривалися, і мя пішли зі своїми дівчатами в танок. Навколо плавав зелений дим, ми навісніли