Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

ж сховався у невеличкому складі на верфі? Він відчував органічну неприязнь до преси. Не міг забути, як газети безжально висміювали у свій час Фрітьофа Нансена. Навіть коли жителі Тромсьо запитували про майбутню експедицію, Амундсен відповідав неохоче. А що вже казати про якогось там писаку з Крістіанії! Руал вирішив мовчати як риба і не дати витягнути з себе жодного слова. Але він не врахував настирливості газетярів.

Заповзятливий Олав Рамм — так звали кореспондента, — пронюхавши нарешті, де сховався Амундсен, видряпався по стрімких, мов трап, сходах і заскочив капітана в маленькому, заставленому ящиками приміщенні, з якого неможливо було втекти. Початок розмови відбив би охоту хоч у якого репортера.

— Ваша експедиція, капітане, викликає дедалі більший інтерес. Я хотів би почути щось сенсаційне, — сказав кореспондент, виймаючи олівець і записник.

У відповідь — ні звуку.

— Скільки, ви гадаєте, часу займе у вас дорога до Лос-Анджелеса?

— Куди? Може б, вам схотілося ще, щоб я обігнув обидві Америки — Північну й Південну? Я маю намір пройти через Берінгову протоку в Тихий океан. Усього-на-всього. Досі це ще нікому не вдавалося. П'ятдесят вісім експедицій пробували зробити це протягом останніх трьох століть, і все марно.

— І скільки потрібно вам часу, капітане? Коли ви думаєте повернутись?

— Поняття не маю. Принаймні не скоро.

— Як то? — Олівець кореспондента безпорадно завис у повітрі.

— На таке безглузде запитання я не можу дати відповіді. Ніхто цього не знає. Може, за чотири роки, може, за п'ять, а може, й ніколи. Не знаю, — відрубав Амундсен і знову замовк. «Що йому товкмачити! Люди, позбавлені уяви, не здатні зрозуміти, що саме в цьому й полягає непоборна, ні з чим не зрівнянна принадність експедицій», — подумав він.

Кореспондент знизав плечима.

— Скільки ви берете провіанту?

— Багато. Якнайбільше. І не тільки провіант, ми беремо все — від голки до вил, тисячі й тисячі дрібних, здавалося б, незначних речей, нестача або відсутність яких може спричинитися до катастрофи. Ні про що не можна забувати, — випалив Амундсен.

Так само і з іншими запитаннями. Відповіді були різкі, жодна з них не годилася для першої сторінки «Морген-бладет».

Та кореспондент усе ще не відступався.

— А звідки у вас гроші? Чи вистачить вам їх? — запитав він нарешті.

Питання було влучне, воно торкалося найболючішої проблеми.

— Я зібрав усе, що тільки міг. Всюди звертався, все змушений був брати в кредит, — прохопилося в Руала. І хоч у цих словах вчувалася гіркота, кореспондент відітхнув з полегкістю, закурив і зручніше всівся на стільчику.

— Поговорімо по-дружньому. Пропоную вам розповісти і пояснити мені все щиро, без недомовок, бо, відверто кажучи, я й сам багато чого тут не розумію. Обіцяю написати велику статтю про ваші плани і труднощі. Більше того, сподіваюся, майже впевнений у цьому, що багато наших читачів виявлять бажання допомогти вам. Так бувало вже не раз. Справа ця, бачу, варта підтримки. Зрештою, ви нічим не ризикуєте. Чому б не спробувати? Ви мені зробите послугу, і, хтозна — може, я вам також.

Після розмови, що тривала кілька годин, вони розстались, як давні знайомі.

У глибині душі Амундсен не дуже вірив, що з цього щось вийде, тому його подиву не було меж, коли всього лише через кілька днів після опублікування інтерв'ю три купці, які передплачували газету, пожертвували нa користь експедиції значну суму — тридцять тисяч крон.

«Ніколи не можна піддаватися упередженій думці, — записав у своєму щоденнику зраділий Руал. — А мені ж так хотілося виставити за двері цього настирливого молодика. Допомога надійшла дуже вчасно. Завтра вже працюватимуть кілька теслярів, і робота одразу піде швидше».

— Погляньте-но, який він сьогодні веселий, раз у раз позирає на нас. А очі так і горять. Гарні, треба признатися, — шепталися між собою вбрані у світлі сукні дівчата, Що, мов зграйка чайок, обсіли купу колод.

— Чи не закохався, бува, цей відлюдько?

— Але в кого? Хто його причарував? Інгеборг, Маргарет, Нора чи Беата? Признавайтесь!

Хіба ж могли вони знати, що тієї, про яку Руал тільки й думав, не було серед найвродливіших дівчат Тромсьо! Вона була краща за всіх і звалася «Йоа». Це ім'я Руал виплекав у своїх мріях і власноручно вивів його на кормі й на носі улюбленої шхуни перед тим, як спустити її на воду. Тепер він уже міг бути спокійний за неї: нехай би довбали обшивку хоч сотнями ножів, ніде не натрапили б на трухляву дошку.

За пожертвуванням купців надійшов державний кредит у розмірі сорока тисяч крон на потреби майбутніх наукових досліджень експедиції. Відтоді швидше пішла перебудова внутрішньої частини шхуни. Амундсен і досі пам'ятав тьмяний, вологий кубрик на «Бельжіці». Тому він намагався якнайкраще обладнати невелике приміщення для екіпажу «Йоа». На кормі поставив маленький бензиновий двигун потужністю всього тринадцять з половиною кінських сил. Крім гвинта, двигун за допомогою простих, але хитромудрих передач міг крутити на кораблі все, що тільки могло крутитися.

У майстерні сусідньої верфі Амундсену виготовляли спеціальні цистерни для пального з боками, ретельно припасованими до вигину бортів судна, щоб у трюмі не залишалося жодного сантиметра порожнього місця. За таким же принципом звелів Амундсен виготовляти і деякі дерев'яні ящики для продовольства.

— Пам'ятайте: жодного цвяха, жодного грама заліза, — весь час нагадував він майстрам. — Це не звичайні ящики. В Арктиці ми збудуємо з них магнітну обсерваторію.

Щоденний шлях Руала пролягав тепер від верфі до майстерень, з майстерень на пошту, а звідти знову до верфі. Та як тільки з'являлась вільна часинка, він поспішав до гостинного дому аптекаря. Руал не замислювався