Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

вухах свистіло повітря, і Іванові Дмитровичу здавалося, що насильство всього світу згромадилося за його спиною й женеться за ним.

Його затримали, привели додому і послали хазяйку по лікаря. Лікар Андрій Юхимович, про якого мова далі, приписав холодні примочки на голову і лавровишневі краплі, сумно похитав головою і пішов, сказавши хазяйці, що вже більше він не прийде, бо не слід заважати людям божеволіти, А що дома не було з чого жити й лікуватися, то незабаром Івана Дмитровича вирядили до лікарні й поклали його там у палаті для венеричних хворих. Він не спав ночами, вередував і турбував хворих, і незабаром, з розпорядження Андрія Юхимовича, його перевели до палати № 6.

Через рік у місті вже зовсім забули про Івана Дмитровича, і книги його, які хазяйка скинула в сани під повіткою, порозтягали хлопчаки.

IV

Сусід Івана Дмитровича ліворуч, як я вже сказав, жид Мойсейко, а сусід праворуч — прегладкий, майже круглий мужик з тупим, зовсім безтямним обличчям. Це — нерухома, ненажерлива й неохайна тварина, що давно вже втратила здатність мислити й почувати. Від нього завжди йде гострий, задушливий сморід.

Микита, що прибирав після нього, б’є його страшенно, з усього розмаху, не шкодуючи своїх кулаків; і страшне тут не те, що його б’ють, — до цього можна звикнути, — а те, що ця отупіла тварина не відповідає на побої ні звуком, ні рухом, ні виразом очей, а тільки злегка похитується, як важка бочка.

П’ятий і останній пожилець палати № 6 — міщанин, що служив колись сортувальником на пошті, маленький, худорлявий блондин з добрим, але трохи лукавим обличчям. З розумних, спокійних очей, які дивляться ясно й весело, видно, що він собі на умі і має якусь дуже важливу й приємну таємницю. У нього є під подушкою й під матрацом щось таке, чого він нікому не показує, але не від страху, що можуть відібрати чи вкрасти, а з соромливості. Іноді він підходить до вікна і, обернувшись до товаришів спиною, надіває собі щось на груди й дивиться, нахиливши голову; якщо в цей час підійти до нього, він зніяковіє я зірве щось з грудей. Але таємницю його розгадати не важко.

— Поздоровте мене, — каже він часто Іванові Дмитровичу, — мене представлено до Станіслава другого ступеня із зіркою. Другий ступінь із зіркою дають тільки іноземцям, але для мене чомусь хочуть зробити виняток, — усміхається він, здивовано знизуючи плечима. — От уже, правду сказати, не сподівався!

— Я в цьому нічого не розумію, — похмуро заявляє Іван Дмитрович.

— Але знаєте, чого я рано чи пізно доб’юся? — каже далі колишній сортувальник, лукаво мружачи очі. — Я неодмінно одержу шведську «Полярну зірку». Орден такий, що варто поклопотатись. Білий хрест і чорна стрічка. Це дуже гарно.

Мабуть, ніде в іншому місці життя не таке одноманітне, як у флігелі. Ранком хворі, крім паралітика і товстого мужика, вмиваються в сінях з великого цебра і втираються полами своїх халатів; після цього п’ють з олов’яних кухлів чай, що його приносить з головного корпусу Микита. Кожному належить по одному кухлю. Опівдні їдять борщ з кислої капусти і кашу, на вечерю їдять кашу, що залишилася від обіду. У перервах лежать, сплять, дивляться у вікна й ходять з кутка в куток. І так щодня. Навіть колишній сортувальник говорить усе про ті самі ордени.

Свіжих людей рідко бачать у палаті № 6. Нових божевільних лікар давно вже не приймає, а охочих одвідувати будинки для божевільних небагато на цьому світі. Раз на два місяці буває у флігелі Семен Лазарович, цирульник. Як він стриже божевільних, і як Микита допомагає йому робити це, і який переполох зчиняється серед хворих кожного разу, коли з’являється п’яний, усміхнений цирульник, ми не говоритимемо.

Крім цирульника, ніхто не заглядає у флігель. Хворі приречені бачити день у день самого тільки Микиту.

А втім, недавно в корпусі лікарні пішла досить дивна чутка.

Пустили чутку, що палату № 6 нібито став одвідувати лікар.

V

Дивна чутка!

Лікар Андрій Юхимович Рагін — незвичайна людина в своєму роді. Кажуть, що замолоду був він дуже побожним і готував себе до духовної кар'єри, і що, скінчивши 1863 року курс у гімназії, він мав намір вступити до духовної академії, та нібито його батько, доктор медицини і хірург, гостро поглузував з нього й заявив категорично, що не вважатиме його за свого сина, якщо він піде в попи. Чи це правда — не знаю, але сам Андрій Юхимович не раз признавався, що він ніколи не почував покликання до медицини і взагалі до спеціальних наук.

Як би там не було, скінчивши курс медичного факультету, він на священика не постригся. Побожності він не виявляв і на духовну особу на початку своєї лікарської кар’єри був схожий так само мало, як тепер.

Зовнішність у нього була важка, груба, мужицька; своїм обличчям, бородою, плоским волоссям і міцною, незграбною поставою нагадує він трактирника на великому шляху, вгодованого, нестриманого й крутого. Обличчя суворе, вкрите синіми жилками, очі маленькі, ніс червоний. При високому зрості й широких плечах у нього величезні руки і ноги; здається, стукне кулаком — душа геть. Але ступає він тихо і ходить обережно, вкрадливо; при зустрічі у вузькому коридорі він завжди перший спиняється, щоб дати дорогу, і не басом, як сподіваєшся, а тонким, лагідним тенорком каже: «Пробачте!» В нього на шиї невелика пухлина, яка заважає йому носити тверді крохмальні комірці, і тому він завжди ходить у м’якій полотняній чи ситцевій сорочці.