Адальберт Штіфтер - Вітіко

мене, бо інакше тут нікого немає старшого за нього. Натомість коли він казав про мудрість, що є в голові того чоловіка, то це не про мене, бо в моїй голові було багато дурниць і я лише намагався позбутися їх. Але правда, як він казав, що я багато чого пережив. Я багато чого пережив і дещо помічав. Я знаю з досвіду: якщо покласти погане зерно в землю, будуть погані сходи, і вони вже проросли в наших будинках, проросли в наших церквах, проросли в наших залах та спальнях, тож нам треба позбутися їхніх гірких плодів. Крім того, я дізнався, коли саме вкинули в землю те погане зерно. Лихе насіння посіяли в княжому Вишеградському замку. Я тоді не допомагав обрати нашого князя Владислава, бо це було проти права і кожен вибір князя — погана річ, але оскільки він тоді став великим князем, а Владислав, син Собеслава, відцурався свого права, я визнав нашого князя згідно зі своїм обов’язком. Я сказав на з’їзді, що результатам виборів буде війна, як ставалося і в минулі роки. Я ще казав, що в боротьбі за наступність кликатимуть чужинців, і так воно й сталося, і так і має статися, бо їх прикличе або одна сторона, або друга, або ж вони прийдуть самі, коли сторони розшматують одна одну до повного знесилення. Корогва святого Вацлава нічим не допоможе вам у таких суперечках, бо ж він святий обох сторін і кожен сподівається на нього та кличе його. Але він не слухає нікого, і Господь та всі святі відвертаються від таких суперечок і шлють своє прокляття, бо це братовбивчі війни, а якщо Бог і допомагає праву в таких суперечках, то діється це з гіркотою і внаслідок необхідності, щоб ми в майбутньому боронили право від легковажності. Якщо ми вже не можемо уникнути ситуації, щоб сюди прийшли чужинці, то нехай вони приходять до нас, а не до ворогів, а щоб наше лихо тривало недовго, нехай прийдуть вони чимшвидше, а щоб вони не звикли до нашої країни, треба швидко покласти всьому край. І тоді, високий князю, я скажу в свої літа: прав далі і прав так, як ти починав. Але збери своїх радників і неквапно та мудро ухваліть закон про наступність на княжому престолі, закон, який мав би велику силу і який ніхто б не намагався порушити, і такий закон покладе край стражданням, які інакше довіку гнітитимуть нас і від яких не можна захиститись ані моїм сивим волоссям, ані цими словами з моїх вуст.

Сказавши, Болеміл не менш повільно, ніж підводився, опустився на своє місце. Одразу після нього ніхто не зголошувався говорити, чоловіки розмовляли між собою.

Потім Дівіш подав знак, що хоче сказати слово, і, коли вщухли розмови, заговорив:

— Я на з’їзді у Вишеграді обстоював Владислава, сина Собеслава. Але Владислав відцурався свого права, а Конрад не має ніякого права. Владислав, син нашого передостаннього лагідного князя, тепер великий князь і має право, і ми боремось за це право. Якщо при цьому, як сказав Божебор, ми жертвуємо своєю кров’ю і кров’ю наших ближніх, та ще й своїм майном, ми не повинні жертвувати кров’ю ще й тисяч інших людей, які не знають, за що точиться боротьба, і кров цих тисяч інших людей тече як кров невинних, їхнє майно знищують, наче майно переслідуваних, тож вони стогнуть так, як ще ніколи в своєму житті. Щоб це лихо не стало ще тяжчим і не тривало довше, йди, високий князю, до Конрада, і він допоможе. А потім я скажу, як Болеміл: треба вжити заходів, щоб уже ніколи не було чвар поміж синами Пржемисла.

Дівіш, доказавши, сів, і після нього промовляв Любомир:

— Позаяк високого князя обирали з двома думками, — першою думкою, спрямованою на добробут країни, і другою — наміром обрати його замість молодого князя, який видавався надто веселим і пустим, щоб уміти правити й керувати, — те, що сталося тепер, мало статися неминуче. Ці дві думки треба відокремити одну від одної. Ми обстоюємо кращу думку про добробут країни і право князя. Якби перемогла друга думка, ми б не мали ніякого князя, а мали б владу багатьох окремих людей, і суперечки годі було б вирішити. Через те ми повинні вирішити теперішню суперечку. Такі суперечки приходять, наче буря, приносять горе та лихо, які потім треба терпіти. Батьки втрачають синів, діти втрачають батька, шляхетна жінка вдовіє, стара мати переживає молодого сина, а Господній дар — любов поміж кровних родичів — розбивають у друзки. Я не кажу про втрату майна, бо майно може знову з’явитись у людини, а втрачену кров утрачено назавжди. Щоб лихо не стало ще тяжчим, а внаслідок перемоги ворога — таки справді тяжким, треба хапатися, щоб швидко покласти край, за всі наявні християнські засоби, а тоді вже підступати до закону про наступність. А щоб мати допомогу, поширюйте святу віру, щоб люди приборкували себе і не думали про неправедне. Тож я кажу так, як і багато людей, які знали, що станеться, і готувались до того, що прийде.

Після цих слів Любомир знову сів, натомість піднявся Ктибор і заговорив:

— Якщо вороги, що тепер підступають до наших мурів, потраплять у місто, вони заберуть уже все: дружину і дитину, майно і добро, і ми будемо пропащі. Подумайте над цим.

Після нього підвівся кмет правого передмістя і мовив:

— Високий пане, я був ще при тому, як князь Борживой напав на Прагу, воюючи з твоїм добрим батьком, і тоді багато людей однієї крові стояли одні проти одних, відбувались нечувані речі, такі страхітливі, що старі виривали собі волосся, а жінки проклинали своє тіло за те, що народилося. Високий пане, йди до ясновельможного короля Конрада, тим часом ми боронитимемо місто ціною свого життя, щоб жоден камінь не потрапив до рук ворога. А тоді з’явися й