Енді Вір - Марсіянин

спосіб визначити, чи земля переді мною безпечна. Принаймні поки я не проїду Рампу. Коли я опинюсь на споді басейну Скіапареллі, я зможу розраховувати на нормальну піщану поверхню, до якої звик.

Якби я міг мати що завгодно, то вибрав би радіо, щоб спитати НАСА про безпечний шлях униз Рампою. Ну, якби я справді міг мати що завгодно, то вибрав би зеленошкіру, але прекрасну, королеву Марсу, яка врятує мене та хотітиме дізнатись більше про те, що на Землі називають “займатись коханням”.

Давно я не бачив жінки. Це я просто так кажу.

Менше про те, щоб переконатись, що я не перекинусь знову, я… Серйозно...без жінки вже роки. Я ж не багато прошу. І повірте мені, ботанік/інженер-механік не дуже популярний серед жінок. Та все ж, зрозумійте!

Хай там як. Я їхатиму повільніше. Як наче... повзу. Це має дати мені достатньо часу, щоб зреагувати, якщо одне колесо почне провалюватись. А ще менша швидкість дасть мені більший крутний момент, що зменшить шанси втратити зчеплення з поверхнею.

До тепер я їздив з погоном 25 км/год, то ж тепер я зменшу його до 5 км/год. Я все ще на вершині Рампи, але його довжина всього 40 км. Я можу не поспішати й безпечно дістатись споду. Це має забрати близько 8 годин.

Я зроблю це завтра. Я вже знову сиджу без світла. Це теж має свою перевагу: коли я з’їду з рампи, я зможу напрямки їхати до МЗЧ, що віддалятиме мене від стіни кратера. Я знову насолоджуватимусь світлом повного дня замість лише половини дня.

Якщо я повернусь на Землю, я стану відомим, так? Безстрашний астронавт, котрий подолав усі перешкоди, так? Закладаюсь, жінки таке люблять.

Ще більше приводів вижити.

- Схоже, що він усе полагодив, - пояснила Майнді. - А його повідомлення сьогодні таке: “ТЕПЕР ВЖЕ ЛІПШЕ”, отже я гадаю, у нього все працює.

Вона оглянула усміхнені обличчя у кімнаті для зібрань.

- Неймовірно, - сказав Мітч.

- Чудові новини, - пролунав голос Брюса зі спікерфона.

Венкат нахилився до спікерфона.

- Як там підготовка планів переробки МЗЧ, Брюсе? Чи скоро ЛРР підготують інструкцію?

- Ми працюємо над цим цілодобово, - сказав Брюс. - Ми подолали більшу частину перепон. Тепер працюємо над деталями.

- Добре, добре, - сказав Венкат. - Може якісь несподіванки, про які мені варто знати?

- Гм… - видав Брюс. - Так, є трохи. Можливо це не найліпші обставини для цього. Я повернусь у Г’юстон з інструкцією через день чи два. Тоді можна буде пройтись по ній разом.

- Лиховісно, - сказав Венкат. Та нехай. Ми ще до цього повернемося.

- Мені можна поширити інформацію? - спитала Енні. - Було б добре бачити у сьогоднішніх новинах щось ще, окрім місця аварії.

- Безумовно, - сказав Венкат. - Буде добре почути хороші новини для переміни. Майнді, скільки часу йому ще рухатись до МЗЧ?

- При його типовому погоні у 90 км на Сол, - сказала Майнді, - він має дістатись туди у Сол 504. Сол 505, якщо не поспішатиме. Він завжди кермує рано вранці, закінчуючи близько полудня. - Вона перевірила застосунок на своєму лептопі. - Полудень 504-го Сола буде о 11:41 ДП цієї середи тут у Г’юстоні. Полудень 505-го Сола буде о 12:21 ПП у четвер.

- Мітче, хто керує зв’язком з МЗЧ Аресу 4?

- Команда керування місією Аресу 3, - відповів Мітч. - Вона буде у кімнаті керування 2.

- Припускаю, ти теж там будеш?

- Не сумнівайся, я точно буду.

- Я теж.

Журнал: Сол 502

Кожного Дня подяки моя родина їздила з Чикаґо до Сандаскі, їхали 8 годин. Там жила неніна сестра. Завжди кермував тато, і він був найповільнішим, найобережнішим водієм з усіх, що брались за кермо.

Серйозно. Він кермував так, наче складав водійський іспит. Ніколи не перевищував обмеження погону, завжди тримав руки на 10-й та 2-й годинах, налаштовував дзеркала перед кожним виїздом і подібне.

Це доводило до сказу. Ми були на шосе, автівки пролітали ліворуч та праворуч проз нас. Деякі з них гуділи клаксонами, бо, чесно кажучи, дотримання обмеження погону робить вас небезпекою на дорозі. Я хотів вискочити й підштовхнути.

Саме так я почувався увесь клятий день сьогодні. 5 км/год - це буквально піша хода. І я їхав з таким погоном впродовж 8 годин.

Але малий погін гарантував, що я більше не впаду у ще якусь пилову яму на дорозі. І звісно я не натрапив на жодну. Я міг би їхати на повному погоні і не мав би проблем. Та ліпше безпека ніж шкодування.

Хороша новина полягає в тому, що я з’їхав з Рампи. Я отаборився відразу, як виїхав на пласку місцевість. Я вже перевиконав свій план кермування на день. Я міг би поїхати далі, батареї ще мали близько 15% заряду, але я хочу використати якомога більше світла своїми сонячними стільниками.

Нарешті я в басейні Скіапареллі! Також і поодаль від стіни кратера. Відтепер у мене буде повний світловий день.

Я вирішив, що це той самий дуже особливий випадок. Я з’їв харчовий пакунок з написом “Вижив після чогось, що мало