Василь Махно - Вічний календар
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«У мене теж син шофер», — сказав Дмитро.
«А де?»
«Та ще в армії. Восени демобілізується».
«А де служить?»
«На Уралі».
«Далеко, — сказала жінка. — Мій служив у Новоград-Волинському».
«А я ось, — ні з того із сього сказав Дмитро, — пішов на пенсію. Повертаюся додому».
«Шахтьор?»
«Так, сімнадцять років».
«То, певно, звикли до сего міста?»
«Звик».
«А я, знаєте, ніяк не можу. Всьо — чуже».
Хтось із сусіднього купе запитав у провідниці:
«А за скоко врємєні будуть Пятіхаткі?»
«Дак ми лише з Роковатой виїхали. Будемо часа через два».
«Да, да — через два», — докинув прокуреним голосом чоловік, що приплентався до купе навпроти. Тут копошилася молода мама з дітьми. Він присів скраю. На ньому був чорний піджак поверх зеленої офіцерської сорочки, з-під якої виднілися волохаті груди. На ногах — сандалі. Увесь час протирав пальцями ліву руку, на якій синіли виколоті зеківські персні. Молодиця, розклавшись, запропонувала гостеві перекусити з нею й дітьми, але той відмовився, пославшись на болі у шлунку.
Дмитро з першого погляду зрозумів, що за фраєр їхатиме з ними: на таких у Кривому Розі за всі сімнадцять років Баревич надивився. «Так, так, мабуть, щойно з зони», — безпомильно здогадався. Спочатку кримінальних привозили на післявоєнну відбудову шахти та металургійного заводу. Потім ті, хто отримував поселення, тобто «хімію», залишалися в місті. Обсідалися родинами. Уркаганська молодість із їхніх буйних голів не вивітрювалася. Навпаки, старіючись, вони шукали, кому передати досвід. А таких, спраглих справжнього життя, по криворізьких дворах було чимало. Процвітав кримінал. Наркотики, грабунки, крадіжки й убивства ставали щоденним життям міста. Дмитро пригадав, як одного разу повертався з нічної зміни, над ранок, а його зустріли в провулку біля будинку кілька таких нічних сновид. Попросили закурити. Вони вийшли збоку Катеринівки. Будинок, де мешкав Баревич, впирався в приватний сектор, а вулиця, що відходила від площі Артема, різко спадала вниз. Тому пацанва під покровом ночі, вибивши з рогаток усі ліхтарі й повирізавши з телефонних будок ебонітові слухавки заради магнітів, почувалася вельми безпечно. У поодиноких вікнах Дмитрового будинку світилося. Але що ж чинити? — хоч криком кричи, підріжуть, не спитавши фамілії. Блиснувши лезом ножа, вони зняли з Дмитрової руки годинник і пошарили в кишенях, знайшли копійки, — здачу з шахтарської їдальні за обід. Поки один розстібав ремінець годинника і вичищав кишені, інший — тримав ножа на правій нирці, стоячи позаду. Гостре, заточене лезо поколювало через грубувату шахтарську робу. Дмитрові було шкода німецького годинника фірми «Gala», забраного з одного дому селища Фалкенберґ, перед штурмом Берліна, з шухляди, закиданої жіночою біжутерією.
Дмитро вийшов у тамбур на перекур. Незважаючи на попередження лікарів, курив. За якийсь час до нього долучився ще один курець. Той самий, із татуюванням на пальцях. Стояли і мовчки палили, наповнюючи тамбур клубами синього диму.
«Домой, зємляк?» — першим перервав мовчанку татуйований.
«Додому», — відповів Дмитро, витримуючи на собі важкий прищурений погляд тертого життям мужика.
«На Западну?»
«На Западну», — відповів Дмитро.
«Сам не криворожский?»
«Ні».
«А я на Закарпаття, — сказав. — Погуляв у Кривом, а тепер знов на лижі, корєш у мене там. Ну шо, давай знакомицця — Міша», — і подав худу руку, обплетену синіми жилами.
«Діма», — відповів Баревич і стиснув своєю клешнею розписані хімічним олівцем пальці нового знайомого. Міша відчув залізний потиск.
Десь уночі, на якомусь із переїздів, потяг зупинився. Купе Баревича — навпроти станційного ліхтаря. Зовні через гучномовці перемовлялися диспетчери. Постукували своїми клевцями по колесах колійовці. Від світла, що било просто в очі, Дмитро прокинувся. У вагоні з різних боків луною коливалося хропіння. Почув, як молодиця, що їхала з двома дітьми, тихо з кимось перешіптується. Біля неї сидів Міша й, нахилившись, щось шепотів їй на вухо, тримаючи одну руку на стегні, з якого зсунулося простирадло, бо жінка пручалася.
Баревич кашлянув.
Молодиця притихла.
«Міша, — глухим голосом звернувся Баревич, — йди спати».
Міша злодійкувато засмикався, вишукуючи звідки і хто до нього звернувся, і в потоці ліхтарного світла побачив важкий погляд Дмитра.
«Да, ми розговаруєм, Дім».
Молодиця, відчувши підтримку й захист, із усієї сили відштовхнула нічного залицяльника, і той відлетів до протилежних полиць, ударившись головою об нікельований стояк.
Наступного ранку Дмитро зауважив, що Міші на своєму місці не було. Мабуть, роздумавши, зійшов у Жмеринці або Козятині, пройдисвіт.
Зійшовши на тернопільській станції, Дмитро перетнув вокзальну площу, відмовляючи настирливим таксистам, і подався на автобусну. Повернення Баревича до Митниці наступного дня обговорювали цілим селищем. І хоча він дістався сюди останнім автобусом, усе одно бачили, як він зійшов, як ступав із двома чемоданами в шевйотовому плащі вулицею до свого дому.
Прокинувся Дмитро пізно. Проспав перших когутів. Лежав у ліжку на збитих високих подушках. З кухні долинало ранішнє порання дружини. Тикєна розпалила грубку, поставивши на блят великі баняки, у яких варила бараболю курям. Запахи, пара, траскання кухонних дверцят — ну ось, рідний дім! Він устав, вийшов надвір. Виніс із хати відро води, налив у прибитий до штахет бачок і почав умиватися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічний календар», після закриття браузера.
