Нік Ремені - Таврований

Шумейко. Той добре розмовляв по-українськи. Був з місцевих і прекрасно знав ситуацію, яка склалася в регіоні. Шумейко без зброї попрямував на переговори з патріотами.

Там його прийняли більш гостинно, ніж молоду розвідницю.

— А то дівчісько прислали. Про що з нею можна говорити, — заявив Тарас Боровець.

Патріоти вимагали звільнити своїх полонених. Взамін дали згоду пропустити партизан.

Під керівництвом Вершигори полонених швидко переправили на інший бік річки. До шостої години ранку партизани увійшли в село Здвиждже.

Патріотів там не виявилося. Вони пішли, не бажаючи вступати в контакт з червоними партизанами.

На відміну від жителів Корчина, мирне населення цього села висипало на вулиці.

Семен Васильович їхав на скакуні і посміхався:

— Сьогодні ми добилися великої політичної перемоги, — пояснював він членам штабу. — Ми довели, що червоні партизани України не бандити з великої дороги.

Ковпак, який пересів з тачанки в сідло коня, супився, але нічого не говорив. Він змирився з ініціативою комісара, яка призвела до позитивних результатів. Але йому порядком набридли дрібні групи людей, які боролися за нещасну, понівечену і знекровлену Україну.

Він розумів німців, угорців, румунів, росіян, громадян інших національностей, яких окупанти насильно змушували воювати проти Червоної Армії і партизан. Але він не розумів своїх, українців, які вели бойові дії і з партизанами, і з німцями. Вони дратували його, ці безумці. Вони люто борються за волю і незалежність України. Здуріли! Проти кого? Проти Німеччини і Радянського Союзу. Купка непідготовлених до бойових дій добровольців. Він, як і раніше, наполягав, що з ними не потрібно церемонитися. Їх треба знищувати.

Дискусії командира і комісара зайшли занадто далеко. Вирішили, щоб їх розсудили в Москві.

Відповідь отримали за підписом першого секретаря ЦК КП (б) У Микити Сергійовича Хрущова:

«У нашому ставленні до українських націоналістичних „партизанських“ загонів ми повинні завжди пам’ятати і розрізняти: перше, що керівники українських буржуазних націоналістів — це німецькі агенти, вороги українського народу. Друге, що деяка частина рядових учасників цих загонів щиро бажає боротися з німецькими окупантами, але вони обмануті буржуазними націоналістами, які пролізли до керівництва цими формуваннями.

Виходячи з цього, Вам необхідно:

Перше: всіма способами викривати керівників цих формувань — буржуазних націоналістів, як ворогів українського народу, німецьких агентів. Це необхідно проводити шляхом посилення агентурної роботи, поширенням листівок і т. п.

Друге: не вступати в контакт з цими загонами.

Третє: не виступати збройно проти цих загонів, якщо вони на Вас не нападають, пам’ятаючи, що зараз нашим головним завданням є розгром фашистської Німеччини і вигнання німецьких окупантів з нашої території».

Начальник УШПР виражався більш категорично. Він наказав не зв’язуватися з патріотами. Не так багато він пропрацював заступником наркома НКВС України. Але пам’ятав, якою там напруженою була обстановка перед війною. Люди не прийняли Радянську владу. Проводили акти непокори. Їх судили, цілими сім’ями виселяли у виправно-трудові табори, але опір не зменшувався.

Лунали голоси, щоб виселити всіх українців за межі республіки.

Тимофій Амросієвич розумів, що після розгрому Німеччини війна в Західній Україні не закінчиться. Патріоти будуть до останнього боротися за незалежність України.

Такі «сигнали» з Москви в з’єднанні зрозуміли по-різному. Руднєв продовжував, як і раніше, дотримуватися своєї тактики. Вести політику: бити німця — разом, а жити нарізно.

Він дотримувався правила «здорового глузду». Будь-яка відповідь, будь-яка інструкція не може врахувати всіх тонкощів життя. Навіщо налаштовувати проти себе патріотів, якщо можна уникнути збройного конфлікту. Для цього треба вступати з ними в контакт. Це вже після війни нехай органи розбираються, хто правий.

Ковпак залишався непримиренним до тих численних загонів, які не давали з’єднанню спокою. Він посилався на слова Микити Сергійовича: «не вступати в контакт з цими загонами».

На цьому підґрунті Ковпак і Руднєв продовжували вести запеклі дискусії. Чергова сутичка спалахнула, коли після складних переговорів патріоти України пропустили підрозділи з’єднання. Але Ковпак вирішив розправитися з ними.

— Ми пройшли без єдиного пострілу. Що ж, тепер в них стріляти? — З обуренням запитував у командира комісар.

— Я запитав Строкача. Нам наказали стріляти.

— У своїх людей? В спину?

— Бандери вони. Ще гірше німців.

Командира не змогли переконати і Базима з Вершигорою. Він розправився з патріотами. Можливо, це відгукнулось, коли червоні партизани дрібними групами виходили з гір. Вони потрапляли під обстріл не тільки німців, а й патріотів України. Групі Ковпака довелося себе видавати патріотами, тому, що самостійно вийти з Карпатських гір він не зміг.

Руднєв черговий конфлікт з Ковпаком сприйняв дуже болісно. Він кілька днів не міг заспокоїтися. Не їв, не пив. Вперше за час рейдів по тилах противника відчув себе зовсім розбитим. Йому захотілося побачити Ньому і Юру, хоча б тиждень відпочити від боїв разом з ними.

Найбільше він боявся, що Ковпак ставав некерованим. Він остаточно йшов у вільне плавання.

Базима і Вершигора всіляко намагалися підтримати і заспокоїти комісара.

— З патріотами політичних розмов вести не слід, але тримати нейтралітет потрібно, — сказав їм Руднєв при черговій зустрічі. — Невже незрозуміло?!

— Тільки твердолобі цього не розуміють, — підтримав його Вершигора.

— Тим більше, це українці. Свої, — додав Базима.

— Нерви напружені. У такому винятковому національному та політичному переплетінні провести з’єднання — це рівнозначно тому, що провести корабель по невідомому фарватеру серед підводних каменів і мілин. Сидір нічого цього не хоче розуміти.

— Як він набрид зі своїми безпідставними випадами, безграмотними повчаннями, — не втримався Вершигора.

— Не говори, — вимовив тихо Руднєв. — У стратегії і тактиці партизанської боротьби він повний профан.

— Ти, сусід, не бери близько до серця. Пригнись, роби, що вимагають, — порадив