Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

нібито байдуже й наставив шпигові вухо. Шпиг нахилився до нього й щось довго, з запалом шепотів. Медардове мізерне обличчя набрало від тих слів блаженного виразу.

— Задовільно, — сказав він, коли шпиг скінчив. — Дуже задовільно. Ти виконав добру, дуже добру роботу.

— Може, й так, — погодився шпиг. — Та я сам собі здаюся свинею.

— І даремно, брате, зовсім даремно, — заспокоїв його Медард. — Ти розкрив правду, а правда свята.

— Правда свята, — повторив шпиг і позадкував з намету.

Медард застругав нове перо й написав на клаптику паперу: «Той, хто цікавить вашу високість, саме поїхав до Праги звільнити чаклунку Кураж». А потім прикріпив цього папірця до ніжки одному з трьох поштових голубів, того дня таємно привезених до табору веритаріїв із Праги, з Вальдштейнового палацу.

Під стратенецьким кладовищем

У Празі, куди Петр доїхав за три дні в густу хуртовину, його чекали дві звістки — одна добра, друга лиха. Першу він почув зразу, в Страговській брамі, якою в’їхав до міста. Після жахливої страти шістнадцяти вояків на Старомеському майдані в Празі нібито не відбулося жодної страти, а це означало, що Лібушу Кураж іще не спалено. Другу звістку, лиху, він почув, коли повільно, нога за ногою, проїздив тихими вуличками глухого провінційного міста, в яке тепер обернулася Прага з кипучої цісарської столиці. Петр простував до місця своїх дитячих розваг, туди, де колись був невеличкий майдан, званий Крамарським вигоном, із церквою діви Марії-заступниці. Але тепер того майдану марно було шукати, бо на місці будинків, що його обступали, виріс новий палац, празька резиденція Вальдштейна, герцога Фрідландського, будівля надзвичайно простора, міцна, розкішна й велична. Петр не мав аніякого плану, як проникнути туди й визволити Лібушу. В надії, що йому набіжить якась корисна думка, він хотів побачити палац хоч би здаля, та ледве-но виїхав на ту частину Малостранської площі, яка називається Власький плац, йому заступив дорогу чоловік у довгій киреї та низько насунутому крислатому капелюсі. Підійшовши до самого сідла, чоловік квапливо заговорив півголосом:

— Не їдьте далі, пане Кукань. Не наближайтесь до Вальдштейнового палацу, бо герцог віддав своїй варті наказ, щоб схопила вас, як тільки з’явитесь. Я це знаю, бо служу в нього. Герцог думає, що ви приїдете до Праги тільки завтра, але я був певен, що ви з’явитесь сьогодні, бо добре знаю вас і вашу вдачу, а тому рушив вам назустріч.

Оце й була та друга, лиха звістка, така лиха, така грізна, що когось менш рішучого вона б напевне примусила завернути коня й покинути Лібушу напризволяще. Когось, та не Петра Куканя з Куканя.

— Радий, що бачу вас живого й здорового, Мартіне, — сказав він, бо впізнав у чоловікові колишнього веритарія Мартіна, того самого, що колись, як вони таборились у Чорному лісі, скочив у гірську ущелину. — Дякую за остереження. Але я не ворог Вальдштейнові.

— Зате він, як видно, ваш ворог, — відказав Мартін. — Він знає, чого ви їдете до Праги, й наказав, щоб вас схопили та посадили під замок. У вашому доброчесному таборі хтось шпигує за вами й зраджує вас. По-моєму, не дуже важко вгадати хто.

— Але мені треба проникнути в палац, — сказав Петр. — Десь там ув’язнено ту жінку, що її рятувати я приїхав до Праги.

— Я це знаю, та й те, що її звуть Лібуша, а прозивають Кураж, — відказав Мартін. — Біда, що це знає і Вальдштейн.

— Справді біда, — погодився Петр. — Але те, що надумав, я мушу зробити.

— А ви маєте ще якісь наміри чи тільки хочете врятувати Лібушу? — спитав Мартін.

Петр відповів, що більш ніяких намірів не має.

— Слава богу, — зрадів Мартін. — Ви знаєте це місце?

— Я ще хлопчаком тут усе облазив, — відповів Петр. — А що?

— Знаєте те кладовище, де ховали стратенців?

— На П’ятицерковному майдані? Знаю.

— Там жив якийсь лікар, що викопував і розтинав мертвяків, — вів далі Мартін. — Мав там свій будиночок.

— Той будиночок розвалився ще за мого дитинства. Як і церква святого Михаїла, що до неї належало кладовище. Але слухайте, Мартіне, я сам люблю згадувати давні дні, тільки ж зараз не час для цього.

Мартін ніби й не чув.

— Вальдштейн наказав відбудувати той будиночок. Там тепер живе чоловік у залізній масці.

— В залізній масці?

— Так. Вальдштейн звелів закувати його обличчя в залізну маску. Ніхто не знає, хто то такий, але, здається, якийсь сумирний дурник. А в підвалі будинку починається таємний підземний хід до Вальдштейнового палацу.

— Схоже на правду, — зауважив Петр. — Я чув байку, ніби в тих місцях є підземний хід, що пам’ятає ще святого Вацлава.

Мартін заперечив: то не байка, а таки правда. Вальдштейн наказав розшукати старий підземний хід, а коли його розшукали — звелів обновити, продовжити й наробити розгалужень, щоб він міг утекти з будь-якої частини свого палацу; нехай пан Кукань поміркує, скільки то було роботи: адже цей чортячий палац зайняв площу, де раніше стояло тридцять п’ять будинків. А тепер головне: навіщо Мартін усе це розповів панові Куканю з Куканя, незважаючи на його зрозумілу нетерплячку. Тим підземним ходом можна досить легко проникнути до підвалів, які герцог надав у розпорядження святої інквізиції, щоб тримала там і допитувала Лібушу Кураж. Звісно, треба знати дорогу. Мартін її знає й згоден бути провідником панові Куканю. Підходить це для пана Куканя?

— Підходить, — відповів Петр.

— До того ходу, — провадив Мартін, — ведуть дверцята ззаду будиночка, де живе чоловік у залізній масці. Я чекатиму на вас там о сьомій годині вечора. Не прикрию вічка в дверях, щоб у ньому трохи світилося. На чоловіка в масці не звертайте уваги, він вам нічого не зробить.