Стефан Цвейг - Марія Стюарт

А Єлизавета? Чи знає вона, що загалом у своєму житті під час кожної дії боязливо поглядала на потомків, що тут за лаштунками збудували вбивчу машину, підступнішу й небезпечнішу за будь-який ешафот? Її державні радники вдалися до тих огидних дій із її відома та її волі? Яку роль — слід поставити це запитання — відігравала королева Англії в цій жалюгідній змові проти своєї суперниці?

Відповісти неважко: подвійну роль. Щоправда, ми маємо безперечні свідчення, що Єлизавета знала про всі махінації Волсінґема, що вона від початку до кінця хід за ходом, деталь за деталлю терпіла і схвалювала шпигунські заходи приманювання, до яких удавалися Сесіл та Волсінґем, і, можливо, навіть радісно сприяла їм, тож історія ніколи не звільнить її від провини, що вона приглядалася, як довірену їй ув’язнену підступно заманюють до згуби, а то й допомагала при цьому. І все-таки — це треба повторювати завжди — Єлизавета не була б Єлизаветою, якби діяла однозначно. Здатна до будь-якої брехні, всякого прикидання, будь-якого ошуканства, ця найдивовижніша з-поміж усіх жінок аж ніяк не була позбавлена сумління й ніколи не була однозначно аморальною і невеликодушною. У вирішальні миті певна великодушність серця завжди брала гору над насильством. Цього разу ми теж відчуваємо певну незатишність, що треба здобувати вигоду з таких мерзенних дій. Адже, поки слуги заманюють жертву в пастку, Єлизавета раптом здійснює несподіваний поворот на користь Марії Стюарт, що опинилася під загрозою. Єлизавета викликала французького посла, який передавав усе листування Марії Стюарт до Чартлі й від Чартлі, не здогадуючись, що він при цьому ще й править за посланця купленим креатурам Волсінґема. «Пане амбасадоре, — каже Єлизавета йому коротко й виразно, — ви дуже часто спілкуєтесь із королевою Шотландії. Але, повірте мені, я знаю все, що відбувається в моєму королівстві. Я сама була в’язнем за доби, коли моя сестра правила як королева, і достеменно знаю, які вигадливі шляхи знаходять ув’язнені, щоб прихилити слуг і провадити таємне листування». Цими словами Єлизавета заспокоїла своє сумління. Вона ясно і недвозначно застерегла французького посла, а отже, й Марію Стюарт. Єлизавета сказала стільки, скільки могла, не зрадивши своїх людей. Якщо Марія Стюарт тепер не вгамується, Єлизавета все-таки може вмити свої руки в невинності й гордо заявляти: останньої миті я таки застерегла її.

Але й Марія Стюарт не була б Марією Стюарт, якби дослухалася до засторог та відмовлянь, якби бодай коли-небудь діяла обережно й розважливо. Щоправда, лист Бебінґтона вона схвалила спершу тільки одним рядком, що, як повідомив прикро розчарований Сесілів емісар, ще не містить “her very heart”, її внутрішнього ставлення, до плану вбивства. Марія Стюарт зволікає, вагається, чи треба довіряти, і навіть її секретар Но наполегливо відраджує давати писане слово в такій компрометувальній справі. Але план надто привабливий, поклик надто вже сповнений обіцянок, щоб Марія Стюарт могла чинити опір своїй згубній пристрасті до дипломатичної крутні та інтриг. “Elle s’est laissée aller à l’accepter”, «Вона дозволила собі погодитися», — зауважив Но з очевидним неспокоєм. Марія Стюарт на три дні замикається в кімнаті зі своїми таємними секретарями Но та Керлом і докладно, пункт за пунктом відповідає на окремі пропозиції. 17 липня, через кілька днів, як прийшов лист Бебінґтона, її відповідь відіслали звичайним способом у пивній бочці.

Але цього разу прикрому листу не довелося їздити далеко. Його не повезли до Лондона, де таємне листування Марії Стюарт загалом завжди розшифровували в державній канцелярії. Адже, сповнені нетерплячки раніше дізнатися про результат, Сесіл і Волсінґем послали секретаря Феліпса, що розшифровував листи, безпосередньо в Чартлі, щоб він зчитав відповідь, так би мовити, ще з мокрого аркуша. Дивній випадковості заманулося, що під час від’їзду воза Марія Стюарт побачила того посланця смерті. Чужа людина привернула її увагу. Але, оскільки той дзюбатий гидкий чоловік (вона описала його обличчя в одному з листів) привітав її, посміхнувшись, — він не міг стримати зловтіхи, — Марія Стюарт, затуманена надією, подумала, що це посланець її друзів, який приїхав оглянути місцевість напередодні запланованого визволення. Але Феліпс мав розвідати набагато небезпечніші речі. Тільки-но діставши лист із бочки, він пожадливо заходився розшифровувати його. Здобич піймано, тепер треба якнайшвидше випустити тельбухи. Секретар швидко розшифровує рядок за рядком. Спершу йдуть лише загальні слова. Марія Стюарт дякує Бебінґтонові й подає три різні пропозиції з приводу наїзду, який має силою визволити її з Чартлі. Це цікаве для шпигуна, але не найважливіше, не вирішальне. А потім серце Феліпса аж сіпнулось від лихої радості: нарешті він натрапив на місце, де чорним по білому написано про “consent” Марії Стюарт з убивством Єлизавети, саме цю згоду вже не один місяць прагнув отримати і виманював Волсінґем. Адже на повідомлення Бебінґтона, що шестеро дворян мають убити Єлизавету в її палаці, Марія Стюарт відповідає незворушно й по-діловому і додає вказівку: «Тоді справді треба послати тих шістьох людей на завдання і дати настанову, щоб після виконання задуму мене одразу вивезли звідси... перше ніж моя сторожа дізнається про те». Більшого й не треба. Цими словами Марія Стюарт виказала “her very heart”, схвалила план убивства, тепер нарешті поліційна змова Волсінґема скінчилася вдалим результатом. Бажаючи успіху, тиснуть одні одним брудні, а невдовзі ще й заплямовані кров’ю руки давальники й виконавці доручень, господарі і слуги. «Тепер Ви маєте досить її паперів», — пише, тріумфуючи Феліпс, креатура Волсінґема, своєму панові. Та й Еймієс Політ, здогадуючись, що невдовзі внаслідок страти жертви він утратить посаду тюремника, виповнюється просто-таки побожного хвилювання: «Господь благословив мої зусилля, — пише він, — і я радію, що він винагородив отак мою вірну службу».

Тепер, коли райська пташка потрапила в тенета, Волсінґему, власне, вже не треба довго зволікати. Його план виявився успішним, нице завдання виконано, але він тепер такий упевнений у своїй справі, що може дозволити собі похмуру на­солоду погратися ще кілька днів із жертвою. Він дозволяє безперешкодно відправити Бебінґтонові (давно вже скопійований) лист Марії Стюарт; не зашкодить, думає Волсінґем, якщо він ще раз відповість і цим збільшить на ще один документ досьє звинувачення. Але Бебінґтон за якоюсь ознакою тим часом, певне, дізнався, що чиєсь лихе око прозирнуло його таємницю. Раптом безглуздий страх опанував відважного чоловіка, бо навіть найсміливіший відчуває, як здригаються його нерви, коли на нього має напасти невидима, невідчутна сила. Бебінґтон, наче зацькований пацюк, заметався в різні боки.