Джек Лондон - Мартін Іден

Одне було певне: що Морзи не цікавилися ні ним самим, ані його творами. Отже, вони кликали його не ради нього самого або його творів, а ради його слави, його становища в світі, а також — чом би й ні? — ради тієї сотні тисяч доларів, що були у нього в банку. Буржуазне суспільство тільки за це й шанує людину; то чому ж саме до нього воно б мало поставитись інакше? Але Мартін був гордий. Його ображала така пошана. Він хотів, щоб люди цінували його самого і його праці, які, зрештою, були виявом його особистості. Так цінувала його Лізі. Для неї, власне, його твори не мали особливої ваги. Вона цінувала його як людину. Так само ставився до нього і Джім, слюсар, і всі його давні приятелі. Мартін пересвідчився в цьому ще тоді, коли жив з ними, пересвідчився й тепер на гулянці в парку. Його твори — то для них нічого не важило. Вони любили його самого, Мартіна Ідена, доброго хлопця, і завше готові були постояти за нього. у

Рут теж полюбила його ради нього самого, це безперечно. Але буржуазні упередження виявилися в ній дужчі за кохання. Вона була проти його писання, і, головне, тому, що це не давало прибутків. З такого погляду вона оцінила його «Любовні сонети». Вона теж умовляла Мартіна стати на роботу. Правда, вона казала про «посаду», але це, зрештою, те саме. Він читав Рут увесь свій доробок — вірші, оповідання, статті, «Вікі-Вікі», «Ганьбу сонця», геть усе. А вона все умовляла його знайти роботу, піти працювати. Та хіба ж він не працював тоді як віл, — недосипаючи, виснажуючись, — щоб тільки стати її гідним?!

Отак дрібничка та все росла й росла. Мартін був цілком здоровий, регулярно їв і багато спав, а проте дрібничка дедалі більшала й усе не сходила йому з думки. «Роботу ж було вже скінчено!» — безперестану снувалося в нього у голові. Він сидів напроти Бернарда Хігінботема за ситним недільним обідом і ледве стримував себе, щоб не крикнути:

— Роботу ж було скінчено давно! Тепер ви навперейми годуєте мене, а тоді давали вмирати з голоду, виганяли з хати й кляли тільки за те, що я не йшов працювати. А роботу ж було скінчено давно. Тепер, коли я починаю говорити, ви хутко змовкаєте на півслові, ловите кожну мою думку і шанобливо прислухаєтесь до моїх слів. Я кажу вам, що вся ваша партія гнила й продажна, а ви замість того, щоб образитися, потакуєте мені й визнаєте мою слушність. Але чому? Тому, що я став славетним. Тому, що в мене багато грошей. Зовсім не тому, що я, Мартін Іден, добрий і недурний хлопець! Якби я сказав, що місяць зроблено із зеленого сиру, ви б теж погодилися, принаймні не перечили б, бо в мене цілі гори золота. А роботу, за яку мені платять, скінчено вже давно, кажу я вам, ще тоді, як ви плювали на мене й топтали мене!

Але Мартін не сказав цього. Невисловлена думка мучила його, завдавала болю, а проте він сидів і поблажливо усміхався. Він мовчав, і Бернард Хігінботем узяв віжки розмови в свої руки. Він, Бернард Хігінботем, теж досяг успіху в житті і гордий цим. Він сам вибився в люди. Ніхто не помагав йому. Він чесно виконував свій громадянський обов'язок і утримував велику родину. І доказ його працьовитості та здібностей — оця крамниця. Бернард Хігінботем любив свою крамницю, як декотрі чоловіки люблять своїх жінок. Він відкривав свою душу Мартінові, розповідаючи, скільки запалу й енергії взяла у нього розбудова цієї крамниці. І в нього є плани на майбутнє, широкі плани. Околиця помітно росте. Така мала крамниця вже не може всіх обслужити. Якби в нього було більше приміщення, він міг би ввести різні поліпшення, що полегшили б працю, заощадили кошти. І він це запевне зробить! Він докладе всіх сил, щоб купити сусідню ділянку й поставити ще один двоповерховий будинок. Нагору він пустить пожильців, а весь низ в обох будинках займе крамниця. У нього аж очі заблищали, коли він заговорив про нову вивіску, що простягнеться вздовж двох будинків.

Мартін майже не слухав його. Йому в голові безперервно снувалася думка «Роботу ж було скінчено» і заглушувала балаканину Хігінботема. Ця думка доводила його до божевілля, і він спробував позбутися її.

— Скільки, ти сказав, це коштуватиме? — раптом запитав Мартін.

Хігінботем, захоплений блискучими перспективами майбутньої торгівлі, враз примовк. Він, власне, не сказав, скільки це коштуватиме. Але знав добре. Він не раз і не два робив підрахунки.

— Як на теперішні ціни на ліс, — сказав він, — це коштуватиме чотири тисячі.

— Разом з вивіскою?

— Ні, вона сюди не входить. Та коли буде будинок, додасться й вивіска.

— Ну, а земля?

— Ще три тисячі.

Хігінботем нахилився вперед, облизуючи пересохлі губи й нервово стискаючи пальці, поки Мартін заповнював чека. Коли чек опинився у нього в руках, він глянув на суму — сім тисяч доларів.

— Я... я не можу платити більше, як шість процентів, — пробурмотів він хрипко.

Мартін мало не розсміявся, але стримавсь і запитав:

— А скільки це було б?

— Стривай-но. Шість від ста... шість на сім... чотириста двадцять.

— Тобто тридцять п'ять доларів на місяць? Так? Хігінботем кивнув.

— Тоді, якщо ти не заперечуєш, ми зробимо так. — Тут Мартін глянув на Гертруду. — Можеш лишити собі весь капітал, якщо виділиш тридцять п'ять доларів місячно на готування їжі, прання і взагалі хатнє господарство. Ці сім тисяч твої, якщо ти гарантуєш мені, що Гертруда буде вільна від важкої й брудної роботи. Згода?

Містер Хігінботем аж рота роззявив. Щоб його жінка була вільна від хатньої роботи?! Розкішний подарунок, виявляється, лиш засіб позолотити таку гірку пілюлю. Щоб його дружина не працювала! Від злості йому аж заціпило.

— Ну, гаразд, — сказав Мартін, — тоді я сам щомісяця платитиму тридцять п'ять доларів, а...

Він простяг руку, щоб узяти чека. Та Бернард Хігінботем перший сягнув рукою.

— Я згоден! Згоден! — гукнув він.

Уже сідаючи в трамвай, Мартін відчув страшенну втому й огиду. Він глянув на