Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

не броненосець, — він наблизився до Сідалковського майже впритул. — О голубе, так ви того… Ану, дихніть!

Сідалковський дихнув посміхаючись.

— Чорт візьми, я так і думав: українська з перцем, — безпомилково визначив старшина.

Сідалковський підтвердив. Бо й справді учора ввечері вони з генералом за вечерею хильнули.

— Точно, був гріх. Учора ввечері з генералом. Але звідки…

— Це я вас питаю: звідки? — перебив його старшина. — Де дістали: у гастрономі чи в ресторані?

— У «Подарунковому», — збрехав Сідалковський. — Але так ви її там не купите, товаришу старшина. Вона йде з навантаженням: дають на додачу жіночий гарнітур і пачку пудри «Знову молодість».

— Все одно. У мене сьогодні гості. З Грузії. Потрібно щось наше, національне, подарувати. Тепер це модно. А той, що за баранкою, не того?

— Він взагалі не п'є. У нього виразка шлунка.

— Я вас зрозумів, — кивнув старшина. — Ану, розійдись! — крикнув у натовп. — Що, ніколи не бачили крокуючого земснаряда?

Нарешті вибіг з гастроному Грак.

— Заводь цю полкову амфібію і швидше на воду. Збожеволіти можна, — усівшись до кабіни, промовив Сідалковський. — Я уявляю, що в селі робитиметься, коли ми навіть у збайдужілих до всього кобилятинтурбінівців пробудили такий інтерес…

«Мегацета», наче старий, але з дуже могутнім серцем птеродактиль, набирала розгону і, здавалося, збиралася відштовхнутися від голубої стрічки ріки й повиснути у тихому, як мрія, небі, розганяючи одним лише виглядом дрібне птаство. Повітря, перемішане із запахом квітів і річкових трав, мерехтіло, як золоте, ледь помітне марево у сонячному промінні, і стигло у своїй синій соковитості. Сідалковському приємно лоскотало груди. Як дитя, що народилося не на асфальті, за висловом Ковбика, а між тихих і плакучих верб, над голубими плесами, усіяними білими й жовтими лілеями, мов груди генерала Чудловського старовинними австро-угорськими орденами, купленими в одеських нумізматів, Євграф став сентиментальним і м'яким, наче переднє сидіння «Мегацети».

— Для чого ви взяли з собою мідяки? — запитав Сідалковський, не повертаючи голови і не спускаючи, очей з блакитного бульвару ріки.

— Генерал наказав, — Грак потягнувся лівим ліктем до бокового скла, щоб по-піжонськи виставити лікоть назовні, але не дістав. Був занизький на зріст і сидів глибоко, мов на перині, у склі стирчав один лише пінгвінячий ніс. — Каже, витяг, то сам і здавай їх, я до магазину не понесу. Бач, йому гонор не дозволяє! — Грак чвиркнув крізь щілини своїх рідких зубів. — А який може бути гонор, коли мова йде про гроші? Чи не так, доктор?

— Звісно, — відповів не без іронії Сідалковський. Потрапляючи на природу, він нітився й затихав. Веселим і гамірним почував себе тільки в містах, на привокзальних площах і на ярмарку. — Як ви їх здаватимете, Грак? У відрі?..

— У вузлику. Ось зараз побачиш.

Попереду замиготіло якесь село з двоповерховою будівлею недалеко від пристані. Грак підплив «Мегацетою» до пологого берега, і «Сором'язлива красуня», як назвав подумки амфібію Сідалковський, наче черепаха, легко поповзла на берег, підминаючи під себе очерет і лепеху.

— Може, ти, докторе, збігаєш і здаси? — набираючи в хустку мідяків, запропонував Євмен.

— Пробачте, але це нижче моєї гідності…

Грак криво посміхнувся: мовляв, усі ви такі — у генерала гонор, у графа честь. І все це таке ж фальшиве, як і оці позеленілі мідяки…

Грак забіг у сільську крамницю. Сідалковський тримався трохи позаду, начебто вони з Граком взагалі незнайомі. За склом з написом «Каса» сиділо миловидне дівча, яке нагадувало Сідалковському здобну французьку булочку, посилану цукровою пудрою. «Гарні дівчата завжди на чужих грошах сидять», — подумав Євграф і став на такій відстані, щоб почути діалог між касиркою і «невеликим корсіканцем».

— Слухай, доню, дрібні потрібні?

— Ганю, чуєш! — гукнуло дівча через весь магазин до продавщиці, що, зігнувшись, рахувала гроші за прилавком, повернувшись спиною до каси. — Чуєш, Ганю, тато знайшовся, — крикнула вона і розсміялася з власного дотепу.

Грак подав їй вузлик.

— Тут які, мідні чи срібні?

— Самі п'ятаки, доню…

— Тоді підіть зважте. Ганю, зваж п'ятаки. Дядьо з торбою просять.

Сідалковському дівча сподобалося: м'якеньке, колюче й здобне. Жаль, що Грак тут носиться зі своєю торбою.

— Ей, ти, спіднице, — перехилившись через прилавок, гукнув Грак продавщиці, яка стояла у позі коня, що п'є воду з жолоба. — Йди-но сюди. Хочу тобі допомогти план виконати. Міняю гроші на горілку і закуску.

— Ти бач який, — повернулася продавщиця і стрельнула пухкенькими губами. — Пхи! Ти бач який! — Ямочки на щічках стали човниками.

— Пробач, — промовив Грак. — По спідниці вік важко визначити. А ти, виявляється, тільки вчора з торговельного технікуму. Ви що, сестри з тією, що в касі?

— Багато знатимете, постарієте.

— Дуже схожі, наче близнята.

Дівчина мовчки зважила і назвала суму. Грак повернувся до каси.

— Може, ще візьмеш, доню?

— А у вас тієї міді багато, дядю?

— Два відра.

Касирка пирснула в кулак:

— Не фальшиві?

— Спробуй на зуб! — запропонував Грак.

— А де ви їх добуваєте в такому віці? — лукаво посміхаючись, запитала. — Підв'язуєте руку чи наклеюєте до ніг фальшиві виразки?

— Одягаю чорні окуляри, пов'язку, а ногу закладаю за вухо, — відповів Грак. — То як, візьмеш чи їхати далі?

Касирка зміряла його з голови до ніг. Важко сказати, що вона подумала, але ще раз спитала:

— А справжні?

— Як у тебе щічки. Я ж тобі кажу: спробуй на зуб. Вони ж у тебе, бачу, не з пластмаси. Чим ти їх чистиш? Ну, як корали.

— Господарським милом.

— Треба й собі спробувати. А що, помагає?

— Несіть уже, — удала, що гнівається.

Грак через поріг аж перескочив.

— Це що, спадщина? — поцікавилася продавщиця.

— Придане, — загравав Грак, ставлячи відро мідяків на прилавок. — Татову копилку розбив. Він сказав, як надумаю одружуватися, то щоб поміняв на срібло або папір і женився, бо гроші розпущу. Тільки наказував брати не таку, як сам. Ти за мене вийдеш, спіднице?

— У вас язик дуже довгий.

— А ніс?

— Ще довший.

— Так виходь. Тепер довгі носи в моді. Та й пожалій тата. Він ці гроші мало не все життя збирав. Купимо фату. Так вийдеш чи ні?

— Пхи!

— Чого ти пхикаєш? Кажи зразу. Глянь, грошей скільки. Підірватися можна. І всі наші. То як, згода?

— Згода, згода, — посміхалася продавщиця. — Звідки ти такий веселий приїхав?

— З Кобилятина-Турбінного. Чула про таке місто? Там усі такі. Словом, ти, спіднице, завтра неси заяву в торг, а я через дванадцять днів вертатимусь, то заберу тебе. У шикарному місті житимеш.

— А чого ж завтра? Я ще сьогодні заяву подам.

— Теж правильно. Подавай сьогодні. Тільки дивись, щоб чекала. Он і мій друг збирається. Він твою сестру візьме. Ту, що в касі. Будемо