Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

то який — коротше, базікають про те саме, про що вся «освічена» молодь базікає тепер за столом або в походах із ночівлею. Таким чином вони розважають «жертву» і самих себе переконують у правильності обраного шляху… Із десяти хлопців випробування витримали поки що четверо, серед них Андрій…

Великов відкрив рота, збираючись щось додати, але згадав нещодавній Лідчин спалах — і замовк.

— Це все? — спитала Лідка глухо.

— Так… В основному. Нічого серйозного. Дитячі ігри.

Лідка згадала обличчя Андрія, яким він повернувся з випробування. Згадала бинти на зап’ястках; тепер він носить спортивні напульсники, каже, що так модно. І Лідка жодного разу не намагалась зняти з нього ці напульсники й подивитися, що там під ними…

Дитячі ігри.

— Віталику, а ти б ось так провисів? Усю ніч? На ланцюгах?

— Я б і не намагався, — чесно признався Великов. — У мене для цього не досить…

І знову замовк.

— Чого в тебе не досить? — вкрадливо спитала Лідка. — Фанатизму?

— Віри, — тихо сказав Великов. — Якщо щиро вірити, що твої страждання можуть комусь допомогти, когось урятувати…

Злива за вікном потроху вщухала. Лідка причинила кватирку; дуже гучно стукотів настінний годинник у вигляді червоного блискучого чайника. Приголомшливо гучно.

— Днями я отримаю місце у списку для Андрія, — сказала Лідка крізь зуби. — І тоді… хай швидше приходить мрига. Хай швидше все це кінчиться.

— Не кінчиться, — ледь чутно відгукнувся Великов.

Лідка звела брови:

— Ти щось сказав?

— Ні-ні, — Великов похитав головою. — Ні.

На шафі тулились одна до одної вкриті пилом іграшки. Пам’ятка. Ностальгійний спомин. Якщо пощастить і Лідка доживе до онуків — на всіх цих зайців і мишей чекає нове життя…

На Андрійковому письмовому столі купкою лежали книжки. В основному підручники, з хімії, біології, анатомії — і чомусь брошура з надання першої допомоги.

— Ви складаєте медпідготовку? — спитала Лідка, гортаючи жовті сторінки зі страхітливими малюнками.

— Ні… Це я в бібліотеці взяв. Вадько з каменя гепнувся, руку роздер, так я навіть перев’язати не міг як слід…

— Вадько? — механічно перепитала Лідка. — 3 якого такого каменя?

Андрій мовчав.

— Я знаю, — сказала Лідка глухо. — Твої плавки з якорями… Вони ще цілі? Чи на літо треба нові купувати?

Андрій відсунув товстий зошит, де в червоних рамках, як у домовинах, спочивали хімічні формули.

— Мамо… Ти пробач.

Лідка мовчала.

— Ти пробач, ми думали… хотіли. Ми хотіли щось придумати. Ми повірили… Але це виявилися просто дитячі вигадки.

Андрій усміхнувся, і Лідка з подивом побачила, що він схожий на Великова, принаймні усмішка в нього така сама.

Він дивився на неї, ніби чекаючи відповіді, а вона не відповідала. Не зводила допитливого погляду.

— Розумієш… ми якийсь час так уперлись у цю містику… ніби ніколи не вчились у школі. Містична природа Воріт — це просто, не треба сушити голову, звідки вони взялися насправді…

Він замовк. Лідка дивилась.

— …А якщо Ворота підкоряються якимось законам природи… то їм начхати на людські ритуали. Тоді ми нічим не відрізняємося від дикунів, які моляться вогню чи грому…

Лідка дивилась не кліпаючи.

— Ну, мамо… А якщо Ворота поставив Бог… тоді всі ці розмови тим паче смішні. Бог же не вимагатиме людської жертви? Гріх навіть думати так…

— Залежно від того, який Бог, — сказала Лідка, ледь розводячи губи.

Андрій насупився:

— Ні… Справжній Бог — не вимагатиме. Ми з Вітьком… не дійшли згоди, коротше. Погризлись… не можемо переконати. Один одного. Вітько влади хоче. Трьох нових хлопців привів, чужих. Хоче групу створити, зі своїми правилами, ритуалом посвячення… Та інші забави.

— Забави?!

— Забави, мамо, по серйозу нікого не вб’ють і не покалічать, — Андрій завагався, видно, цілковитої впевненості він усе-таки не мав. — Якщо їм подобається — хай собі… А я туди більше не піду. І Сашку відмовлю, вона тепер мене слухається.

Він знов усміхнувся; Лідці здалося, що слово «тепер» має в устах Андрія якесь додаткове значення.

— ТЕПЕР?

Якийсь час вони уважно дивились одне на одного. Саша. Дівчинка Саша. Що сталося між ними, якщо ця агресивна Саша його слухається, ТЕПЕР слухається?

— Андрію… Ви з Сашею… Які у вас стосунки?

Його очі спершу зробилися здивованими, потім докірливими.

— Я не те хотіла сказати, — швидко виправилась Лідка.

І ще кілька хвилин минуло в мовчанці, перш ніж вона зрозуміла, що означає це «тепер».

— Покажи руки.

Андрій повагався.

Потім розстебнув замочок правого напульсника, зняв шкіряний браслет, і Лідка побачила широкий рожевий шрам, що вже майже загоївся, затягнувся новою шкірою.

— Матусю… Зовсім не боляче.

— На лівій руці те саме?

— Так… Нічого страшного, ну чесне слово!

— На камені? Від вечора до світанку?

— Так…

Лідка відвела погляд:

— Тобі ще багато уроків?

— Та ні… Але я сам повторюю біологію. Я хочу… коротше, я вже дізнався, коли іспити в медінститут.

— Що?!

— Я вирішив не йти на історичний… Я краще буду лікарем. Ти нічого не маєш проти?

Жовтими сторінками підручника повзло, зневажаючи формули, жовтогаряче сонечко.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

У кінці травня різко похолоднішало, потім так само різко потепліло. Лідчина голова репалась від болю; саме перед Новим роком, що припадав у цьому циклі на друге червня, на місто впала спека.

У ліцеї продзвенів останній дзвоник. Узагалі останній. Останній у цьому циклі. Подія радісна й сумна водночас; нинішні випускники й випускники минулих років, їхні батьки, брати та сестри казали зворушливі слова на адресу вчителів, яким тепер знову доведеться перекваліфікуватись. Комусь улаштуватись викладачем в інститут чи технікум, а хтось проводитиме роки за репетиторством і роботою вдома, щоб уже в новому циклі, в новому житті влаштуватися вихователем у дитячий комбінат…

Про близький апокаліпсис говорили мало. Малось на увазі, що всіх без винятку випускників чекає щасливе доросле життя; Лідка стояла в загальному натовпі, слухала промови й роздивлялась обличчя.

Обрізані рукави шкільних суконь. Подоли, вкорочені ножицями до найризикованішої, непрактичної довжини. Білі банти на коротеньких стрижках випускниць; на всю молодшу групу не знайдеться й десятка необстрижених, із довгим волоссям, дівчат. Кажуть, так модно…

Найвідчайдушніші хлопчаки перетворили шкільні брюки на шорти і хвацько світять колінами перед лицем педагогів і директора. Їм пробачають — адже така спека, і звучить найостанніший дзвоник, останній у цьому циклі…

Андрієві брюки лишились довгими. Навіть літню теніску він одягати відмовився — навпаки, вибрав сорочку з найдовшими рукавами, з манжетами, що закривали не лише зап’ястя, а й половину долоні. У загальній лаві однолітків він помітно вирізнявся, і не лише одягом.

— А Андрійко який красивий, — сказала Вадькова мама. І пустила сльозу — не через Андрійка, а просто