Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

дивиться на долини, він дивиться на води, він дивиться на мисливські угіддя, — але ніде не бачить делаварів. Повсюди лише білі. З далекої країни кличуть мене предки; кажуть: іди до нас! Жінки, молоді воїни, все моє плем'я — всі кличуть: іди. Великий Дух кличе: йди! Дай могіканинові померти.

— Але ти забуваєш про свого друга! — вигукнув Едвардс.

— Марно умовляти індіанця, коли він вирішив померти, — урвав його Натті, схопив мотузку, яку змайстрував Олівер із стяжок ковдри, напрочуд вправно прив'язав собі до спини байдужого до всього індіанця і попрямував туди, звідки щойно прийшов, наче за марницю йому були і власний похилий вік, і важка ноша. Ледве всі встигли перебігти терасу, як одне з усохлих дерев, що хиталося вже кілька хвилин, упало, сповнивши повітря попелом та іскрами, і саме на те місце, де вони тільки-но стояли.

— Йдіть по м'якому грунту! — крикнув мисливець, коли дим оповив їх і нічого не стало видно. — Тримайтеся білого диму! Гей, хлопче, пильнуй її, прикривай оленячою шкурою, — то скарб, а не дівчина, іншої такої не знайдеш!

Скоряючить наказові Шкіряної Панчохи, Елізабет і Едвардс ішли за ним уздовж в'юнкого струмочка, і хоч прохід вів серед пойнятих вогнем стовбурів і згори падало палюче гілля, їм пощастило вийти на безпечне місце. Лише людина, що прожила все життя в лісі, могла знайти прохід в густому диму, де дихати було важко і не можна було нічого розгледіти. Завдяки досвідченості Натті втікачі незабаром опустилися на іншу терасу, якої вогонь ще не досяг.

Почуття Едвардса й Елізабет, коли вони вирвалися із смертельної небезпеки, легко можна уявити, але важко описати. Та найдужче радів сам старий мисливець; він засміявся своїм дивним сміхом і, не спускаючи зі спини могіканина, мовив:

— Я так і знав, що це французів порох, дівчино! Наш, зернистіший, горів би цілу хвилину, а цей одразу ж спалахнув.

Ірокези не мали такого доброго пороху, коли ми під рукою сера Вільяма ходили на канадські племена. Чи розповідав я тобі, хлопче, про одну сутичку, коли…

— Благаю тебе, Натті, не розповідай нічого, поки ми не будемо в цілковитій безпеці. Куди нам тепер іти?

— Звісно, на прискалок над печерою; там безпечно, ну, а в разі потреби заховаєтеся в самій печері, — коли схочете, звичайно.

Юнак здригнувся — ця пропозиція, здавалося, його занепокоїла; але, стривожено оглянувшись, він швидко запитав:

— А чи будемо ми в безпеці на скелі? Може, пожежа підійде й туди?

— Та нізащо! — відказав Натті з упевненістю людини, якій не вперше мати діло з такою небезпекою. — От якби ви ще десять хвилин простояли на тому місці,де я вас знайшов, від вас лишився б тепер тільки попіл. А там можете стояти хоч усе життя, й нічого вам огонь не зробить, — хіба що камінь загориться, як дерево!

Заспокоєні цими словами, вони пішли до тієї місцини, що про неї казав Натті. Там він посадив індіанця, прихиливши його спиною до скелі. Елізабет теж опустилася на землю й затулила обличчя руками, а серце її, здавалося, ось-ось вискочить із грудей від тих почуттів, що сповнювали його.

— Ви повинні чимось підкріпитись, міс Темпл, — шанобливо мовив Едвардс, — а то ви зомлієте.

— Ні, не треба, облиште мене, — відповіла Елізабет, глянувши на юнака сяйливими очима. — Я надто схвильована, щоб говорити. Я така вдячна, Олівере, богові й вам за цей чудесний порятунок!

Едвардс наблизився до краю скелі й гукнув:

— Бенджаміне! Де ти, Бенджаміне? Хрипкий голос відповів, наче з-під землі:

— Тут, містере Олівер, сиджу в цій ямі. А парко, як у кухаря в казані. Мені набрид цей кубрик, і коли Шкіряна Панчоха не вирушить невдовзі у плавання по боброві шкури, то я повернуся в док, відбуду свій карантин, помирюсь із законом і протринькаю свої останні грошенята.

— Принеси із струмка склянку води, — вів далі Едвардс, — і влий туди трохи вина. Тільки не барись, прошу тебе.

— Я таких слабеньких напоїв не визнаю, містере Олівер, — відповів управитель, вибираючись із печери. — Рештки ямайського рому пішли на пригощення Біллі, коли він узяв мене на буксир учора вночі, — ото коли ви пішли не тим курсом.

Але осьо є якась червоненька юшка, що тільки на слабкий шлунок. У човні з містера Кербі мало пожитку, та поміж пеньків він маневрував так хвацько, як той лондонський лоцман між вугільних суден.

Так промовляючи, Бенджамін піднявся на прискалок і подав Елізабет склянку. Дівчина подякувала й порухом руки попросила залишити її на самоті.

Юнак підійшов до Натті, що порався біля могіканина. Їхні очі зустрілися, й Натті сумно сказав:

— Його час настав, хлопче: я бачу це по очах. Коли індіанець дивиться отак перед собою, це означає, що він думає про смерть, а коли індіанцеві щось уже втелющиться в голову, то воно справдиться, будь певен.

Юнак не встиг відповісти, бо почулася чиясь поспішна хода, й усі, на свій подив, побачили, що до них, чіпляючись за скелі, пробирається містер Грант. Олівер кинувся йому на допомогу, і незабаром достойний служитель церкви стояв серед них.

— Як ви потрапили сюди? — вигукнув Олівер. — Невже хтось може гуляти на горі в таку годину?

Священик квапливо, але побожно прочитав подячну молитву й лиш після цього, зібравшись на силі, відповів:

— Мені сказали, що мою дочку бачили коло гори, тож коли на вершині з'явилося полум'я, я кинувся її шукати. Я піднявся по дорозі й там зустрів Луїзу. Вона не тямилася від страху за долю міс Темпл, і я, шукаючи дочку судді, потрапив у це небезпечне місце, і коли б не милосердя бога, який послав мені собак Натті, я згорів би сам…

— Авжеж, собаки завжди знайдуть прохід, якщо він є, — підтвердив мисливець. — Нюх для них — що для людини розум.

— Отож я пішов за собаками, й вони привели мене сюди. Хвала богові, що всі цілі й неушкоджені!

— Ні, ні, — сумно відповів мисливець. — Що цілі, то воно так, але от чи неушкоджені… Про Джона навряд чи можна так сказати: приспіла його остання година.

Священик наблизився до індіанця, уважно подивився на нього й сказав:

— На жаль, це правда, — надто часто мені доводилося напучувати вмирущих, щоб не бачити, що немилосердна смерть занесла руку над старим воїном. О, як добре, що він прилучився до благодаті божої, коли ще був дужий, молодий і його оточували мирські спокуси! Воістину він, нащадок поган, «був вихоплений, як гілка з полум'я»[64].

— Ні, ні, він, не від опіків страждає, — сказав Натті, не зовсім