Віллі Майнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

— Ти їм зараз не потрібна, — сказала Ашіма. — Йди геть і змочи холодною водою свій надто цікавий лоб.

Чоловіки сіли до столу. Марко Поло покликав Фан Кунг-до і велів йому нікого не пускати, яка б там не була важлива справа.

Ніколо й Мафіо Поло розповіли про свою подорож до берегів великого Індійського океану. Вони вже встигли побувати в хана Кублая й склали перед ним звіт. Марко, за звичкою, ставив їм безліч запитань, одразу ж нотуючи в свідомості усі найважливіші події. Тепер, як ніколи, в його серці спалахнуло бажання — побачити Індію й розташовані в океані острови.

Під час розмови Марко поглядав то на батька, то на дядька. Він помітив, що мандрівка в жаркі країни залишила на них свої сліди. Батько схуд, зморшки покраяли його чоло, і дві складки від носа до кінчиків рота стали ще глибшими. У Мафіо Поло поменшало волосся. Срібний віночок сивини облямовував його лисину. Обоє були засмаглі, постарілі, але не старі.

Марко здавалося, що різниця у віці між ним і братами Поло немовби зменшилась. Своїми думками він давно випередив свої роки. Щождо Ніколо й Мафіо Поло, то в своїй заповзятливості вони були такими ж молодими, як і тоді, коли вирушали з прекрасної Венеції в країни Сходу.

Вони згадали про Матео. Під час переїзду з Камбалі в Ханьчоу Марко й Ашіма побували на його могилі. Марко розповів про смерть Матео — все, що почув від Фан Кунг-до.

— Чому він не поїхав з нами? — спитав Мафіо, боляче вражений звісткою про смерть друга. — Я гадав, що він доживе до ста років. — І задумливо додав: — Коли він помер, йому було стільки років, скільки тепер мені… Ми вже не молоді. Твоєму батькові п'ятдесят два, мені — п'ятдесят чотири… — Мафіо твердо подивився у вічі Марко. — Ми вважаємо, що вже час подумати про повернення на батьківщину.

«Чого вони нічого не кажуть про Ашіму?» подумав Марко. Він не хотів показувати своїх почуттів і зробив вигляд, ніби нічого не чує.

— Ми багаті, як королі, — мовив батько. — Мафіо правильно каже: ми повинні подумати про повернення додому. Коли ми заговорили про це з ханом Кублаєм, він дуже розгнівався. «Хіба я не засипав вас подарунками? — закричав він на нас. — А тепер ви хочете залишити мене. Нащо вам вирушати в небезпечну й важку подорож, в якій ви легко можете загинути? Якщо вам треба більше прибутків, я дам їх стільки, скільки ви хочете. Якщо ви прагнете почестей, я призначу вас на високі посади. Хіба я не зробив вашого сина намісником? Лишайтесь тут…» Нелегко буде одержати дозвіл хана Кублая на повернення додому.

Марко відчув, що батько схвильований.

— А він сидить собі й мовчить, — докинув Мафіо Поло.

В пам'яті Марко постали привабливі картини рідної землі. Але розповідь старших про мандрівку знову пробудила в його серці прагнення поїхати в Індію.

— Я б не хотів, щоб мене поховали в Китаї, — сказав Ніколо Поло.

— Ви незадоволені, що я одружився з Ашімою? — спитав Марко.

Ніколо й Мафіо здивовано глянули на нього. І враз Мафіо зареготав.

— Так ось чому він сидить і мовчить. Як це ми справді забули благословити його і побажати йому щастя? Марко, ми ж раді… А хіба Ашіма незадоволена нами, старими недотепами? — занепокоївся він. — Вона скаржилася тобі на нас?

Марко повеселішав.

— Вона просто вибігла, — засміявся він. — Хіба ж ви щось таке зробили, дядьку, щоб Ашіма могла бути вами незадоволена?

— Авжеж, зробив, — загримів Мафіо. — Та я ж бігав навколо неї, як наречений, намагаючись угадати її найменше бажання. А твій батько? Коли не кинусь його шукати, то обов'язково знайду в Ашіми.

— Ми бажаємо вам обом великого щастя, — серйозно сказав Ніколо. — Їй нелегко буде вирушити до Венеції.

— Тату, вона рада поїхати у Венецію, — сказав Марко.

Ця розмова викликала в них спогади про батьківщину. У кожного в серці таїлась туга за нею, то спалахуючи, то затухаючи. Тепер ця туга охопила й Ашіму. Коли Марко не було дома, вона часто йшла до Ніколо й Мафіо слухати їхні розповіді про далеку країну, їй навіть снилось уже місто на ста островах. Інколи їй здавалося, що вона ще малою дитиною бігала поміж колонами П'яцети.

Минуло літо, а за ним і осінь. Позолочені дахи монастиря на скелястому острові вкрилися тоненьким шаром снігу. Імператорський канал замерз, хоч ще не важко було прокладати серед криги шлях для кораблів і човнів. Зима була коротка й тепла. Скоро знову засяяло весняне сонце, розпустилися бруньки і земля вкрилася зеленню.

Марко Поло цілими днями був зайнятий своїми службовими справами. Часто з ним у дорогу вирушала й Ашіма, але здебільшого вона залишалася вдома з Мафіо й Ніколо Поло.

Невтомним купцям було важко сидіти без діла. Вони пообіцяли Марко нікуди не їздити в торговельних справах, поки він був намісником. Тому, щоб згаяти час, вони полювали або ловили рибу в багатій на озера місцевості на північ од великої ріки. Ніколо Поло навіть забив двох левів і подарував шкури з них Ашімі. Брати з нетерпінням чекали, коли вже Марко звільниться з посади намісника. Вони вирішили, що після цього всі поїдуть до двору великого хана і при слушній нагоді спробують випрохати в нього дозвіл на повернення в рідний край.

В бамбуковій хижці різьбяра стояла припорошена маленька фігурка — вершник на коні. Обличчя верхівця було з пучку завбільшки, але так майстерно вирізане, що здавалося живим. Це був милостивий намісник Марко Поло. Інколи старий брав фігурку в руки і задумливо розглядав її. Ванг сказав, щоб він вирізав на ній слова: «Чужоземний диявол». Але старий не зважувався це зробити. Фігурка давно вже стояла на поличці, припорошена пилом.

В майстерні різьбяра все йшло по-старому. Шю зрідка грав на сопілці веселих пісень, які він сам складав. В тиху годину звуки його мелодії долітали аж до імператорського каналу.

Ванг останнім часом працював у кузні в іншому кінці міста. До кузні було далеко, і тому він відвідував старого різьбяра тільки в неділю. Старий майстер і Шю з нетерпінням чекали його приходу. Вони боялися, що бунтівлива вдача призведе колись Ванга до нещастя.

Одного дня до них з'явився якийсь чоловік і, боязко озирнувшись на всі боки, прошепотів:

— Ванга заарештовано. Тільки нікому нічого не кажіть!

— А за що? — вигукнув Шю. Слова незнайомця вразили його, як грім.

Чоловік застережливо підняв руку.

— Тихо! — попросив він. —