Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

— «Сер Ніколас», — суворо поправила Сінтія.

Магістр історії зосереджено обдумував нові свідчення: гірський масив, лабіринт, водоспад. Ясності від цього не додалося. Радше навпаки.

— Ви казали, Філе, у вас уже є план. Саме час його розкрити, — сказав Ніколас і зробив жест запрошення в бік джерсійця, наче поступаючись йому трибуною.

Делоні повністю відійшов від потрясіння. Певно, розмови про мільйони повернули йому завзятість.

— До біса шпигунів! — Він погрозив комусь невидимому пухким кулаком. — Нехай тільки попхаються. Ми зможемо захистити свої інтереси. А план пропонується ось такий. Завтра вранці ми прибуваємо в Форт-де-Франс. Корабель стоїть там два дні, потім пливе далі вже без нас. Ми залишаємося.

— Крім мене, — вставив Фандорін. — Я планую продовжити плавання. Думаю, двох днів достатньо, щоб зрозуміти, є на Сент-Морісі сховок чи ні.

— Ви хочете сказати, що об'єкт пошуку захований неглибоко? — швидко спитав Міньйон, поглинаючи Ніку очима.

— Гадаю, так, — з недбалим виглядом відповів Фандорін. Якщо сама місцевість не надасть лічилці хоча б якогось сенсу, розраховувати все одно не було ні на що. — У випадку особливої необхідності я можу, звісно, затриматися ще на день-два. Дожену теплохід на Барбадосі.

Сінтія сказала:

— Інтереси племінника при укладенні опису скарбу представлятиму я..

При цих словах на обличчях усіх учасників наради з'явився мрійливий вираз.

— О’кей, немає питань. — Філ енергійно потер руки. — Я все підготував. Завтра на пристані нас зустріне Фреддо і відразу, не гаючи часу, доставить нас на Сент-Моріс.

— Фреддо? — перепитав Ніка. — Це ім'я чи прізвище?

— Поняття зеленого не маю. Я завжди називав його просто «Фреддо». Мінні його знає. Це власник риболовної бази на Сент-Морісі. Єдиний житель острова — якщо не рахувати сина. Хлопчина підріс і тепер допомагає татусеві. Раніше Фреддо управлявся на острові сам. Він не постійно там стирчить. У сезон дощів туристи ловити рибу не приїздять, тому Фреддо живе півроку в Форт-де-Франсі, а півроку на Сент— Морісі. Такий у них сімейний бізнес. Я знаю цього старого пройдисвіта сто років —. ще відтоді, як приїхав на Сент-Моріс шукати скарб уперше.

— Отже, ця людина в курсі справи?

— Що я, з глузду з'їхав? — Делоні навіть образився. — Він гадає, що я археолог. Там, на острові, у шістнадцятому і сімнадцятому століттях буди іспанські копальні. Ось їх я й досліджую. Може, спочатку Фреддо щось і підозрював. Він не простачок. Але стільки років минуло. Він же бачив, що ніякого зиску від моїх поїздок немає. Мільйона свого часу я представив як свого колегу з Франції. Мінні схожий на сухаря-професора, чи не так? — Джерсієць підморгнув нотаріусу, але той не посміхнувся. — Про міс Борсхед я написав, що вона світило історичної науки з Оксфорду. Ви, Ніку, наскільки я зрозумів, теж щось на кшталт історика?

Вичерпно точне визначення, подумав Фандорін: «щось на кшталт історика» — і журливо кивнув.

— Отже, проблем не виникне. Я надіслав Фреддо перелік устаткування, яке слід докупити. Щось залишилося від нашої минулої експедиції, та завдяки фінансовій участі міс Борсхед з'явилася можливість замовити найсучаснішу апаратуру. Фреддо підтвердив імейлом, що все прибуло: детектори, бури, підйомні й освітлювальні пристрої. Можемо довбати, рити, підніматися, спускатися, проводити підривні роботи. Технічне оснащення на рівні.

— А те, що я просила? — суворо запитала Сінтія.

— Отримали. Самохідний інвалідний візок із «плаваючими» колесами.

Ніка був уражений:

— Там що, доведеться плавати? В інвалідному візку?

— Ні. Плавати не доведеться. Хіба що перетнути мілкі струмки. Але грунт кам’янистий, нерівний. «Плаваючі» колеса, їх шість штук, здатні змінювати кут повороту і висоту сходження. Той самий принцип, що і в марсохода «Патфайндер». Апарат здатний нахилятися на 45°, спокійно долати перешкоди заввишки до 20 см. Проїде і каньйоном, і печерою. За необхідності може навіть використовуватися як підіймач. Коштувало це диво дев’ять тисяч фунтів.

У Ніколаса брови поповзли догори, і тітка сердито зауважила:

— Це мої гроші! На що хочу, на те й витрачаю! Я маю на власні очі бачити, як ти знайдеш скарб!

— Я? — приречено запитав племінник. — Вже не ми, а персонально я?

— Саме ви, друзяко, — запевнив його Філ.

— Згідно з духом і буквою нашої угоди, — додав Міньйон. — Для уникнення штрафних санкцій.

— Ах, Нікі, я знемагаю від нетерплячки! — Тітка схопила магістра за руку. — Подумати тільки, це станеться вже завтра!

Та Делоні її поправив:

— Післязавтра. Завтра ми потрапимо на Сент-Моріс тільки в другій половині дня. Поки підготуємося, поки налагодимо інструменти й апаратуру, вже стемніє. Переночуємо у гостьовому бунгало. Відразу попереджаю, це не готель «Рітц». Ну, а вже зранку, зі сходом сонця, вирушимо по наші мільйони.

На Мартиніці

Міста з фиркаючим іменем Форт-де-Франс магістр, власне, так і не побачив. Хіба що здаля, коли «Сокіл» заходив у бухту.

Білі будинки, червоні дахи і синє небо створювали гаму, цілком доречну для столиці заморського департаменту Французької республіки. На горизонті стирчали невисокі, але круті гори якогось легковажного вигляду. Це була єдина вертикаль ландшафту. Саме місто розпласталося вздовж берега. Нічого в архітектурному сенсі примітного не проглядалося. Хіба що старий кам’яний форт на вузькому мисі. Ця фортеця, споруджена наприкінці сімнадцятого століття, і дала назву поселенню. За монархічних часів вона називалася просто «Королівська Фортеця», Форт-Рояль — на квапливому креольському діалекті «Фояль». Перший консул Бонапарт, не доклавши великої фантазії, перейменував антильську перлину на «Французьку Фортецю», але жителі, як повідомляють путівники, досі називають себе «фояльцями».

Вітер ворушив світле пасмо на чолі Миколи Олександровича. Чайки кричали над головою. У грудях щось навпереміну роздималось і стискалося.

Мета мандрівки була близько. Невдовзі, дуже швидко, він повернеться сюди — на щиті, зазнавши поразки, або зі щитом, причому золотим. Під цим небом неприродно соковитого кольору могло трапитися все, що завгодно. У тому числі речі цілком фантастичні, немислимі в збляклій Росії чи тьмяній Англії.

Пасажирам, що сходили на берег, на груди клеїли маленьку емблему з номером і видавали електронну перепустку — захід для боротьби з тероризмом. Начальник служби безпеки містер Тідбіт особисто стояв біля трапа, киваючи кожному.

Ніколасу навіть посміхнувся, Можливо, тому, що Фандорін спускався останнім.

Через російське громадянство він, єдиний із двох тисяч пасажирів, був змушений пройти контроль. Імміграційний чиновник, який ніколи не бачив на паспорті двоголового орла, пожвавився і влаштував Фандоріну справжній допит — але, здається, радше через цікавість. Де живете: в Моску, в Ленінград або в Сталінград (інших міст, певно, не знав)? Чи правда, що справжнє прізвище вашого президента не Putine, a Putin? Як, у вас уже інший президент? І давно? В Моску, певно, ще лежить сніг? І тому подібне. Нарешті