Ruslan B - Ціна помилки, Ruslan B

– Ви? – перепитала Віка – Яку помилку? Розкажіть будь – ласка.

– Це було давно… – і вона випустила сльозу. Вперше вікторіябачила як Олена Кирилівна просльозилась. Значить мало бути щось дуже сильно важне в її житі – я була такою як ти…

      І вона розповіла як вступила на перший курс педагогічного інституту. Як прагнула стати викладачем престижного ВУЗу. І як закохалася в нього – молодого і красивого п’ятикурсника Володю. Як їх розвивався бурний роман. І як вони мріяли поїхати на край світу. А потім… Ну а потім вона – вагітність. Володя її кинув на третьому курсі і все залишилося лише мрією.

– Тепер ти розумієш чому я так говорю – сказала вкінці Олена Кирилівна – Я не хочу, щоб ти також повторила мою помилку. Повір любов буває дуже злою. Він не здатен кохати. Великі люди самозакохані самодури. Дівчинко моя. Знаєш… я тепер жалію…жалію, що не полюбила простого хлопця. Зараз була б сім’я. Все було б. А слава це кров, дівчинко моя. Це зовсім не дар – а прокляття.

– І ви хочете сказати що Радик проклятий …

– Так! На жаль так… – спокійно відповіла та – Він проклятий через мій гріх… Це я стала причиною його шляху…Але нічого тепер уже не зміниш….

– Чому? Ви ж маєте такого хорошого сина!

– Він не навидить і мене і себе. Тепер коли він зрозумів причину – він не хоче зі мною говорити. Він став іншим. Гроші, слава, наркотики – все міняє людину. Я втратила свого сина вже давно…

       Ці останні слова несли у собі стільки болю і розпачу, що Вікторії здалося ніби на неї впав цілий світ. Невже все це було сказано про її Радика. Невже насправді він може стати таким черствим і безсердечним. Невже він може перемінитися з люблячого і доброго, такого симпатичного і … її героя. Вона просто не могла це сприйняти. Все, що зараз говорила Олена Кирилівна було якимось безглуздям. Але разом з тим воно несло в собі якусь страшну правду.

     Минуло кілька днів… Вікторія вийшла з дому. Сьогодні був фінал. Останній день в школі. Ще кілька днів і випускний. Зовсім трохи і вона покине ці стіни. Вона стане дорослою. Вона буде іншою. Але це буде через тиждень, після випускного. А зараз вона ще школярка. Маленька, така ще юна і закохана школярка. Вона йшла і насолоджувалася свіжим ранішнім повітрям. Раптом задзвонив телефон. Хто б міг так рано телефонувати? Вона і гадки не мала. Дівчина витягнула мобільник і завмерла. Телефонував Радик. Вона не хотіла брати трубку але настирливість закордонного друга змусила відповісти.

– Привіт. Чого так довго не відповідаєш? – почувся голос – Як ти?

– Привіт. Все добре. Іду до школи.Залишилося ще кілька днів провести в ній. Останній тиждень.

– А чого ти якась сумна? Щось сталось?

– Та ні. Нічого. Ти пропав. Я думала що уже забув мене…

– Віка, що ти таке собі думаєш! Якщо я сказав, що ніколи… Знаєш я… – і його голос обірвався – Вікторія, я люблю тебе.

– Ну, … якщо чесно, то не знаю що тобі навіть відповісти. Ми різні Радику. Різні. Мені лише сімнадцять…

– То он як ти тепер заговорила! – гостро крикнув Радик – то нічо, що ти сама напрошувалсся до мене в друзі! А то нічо, що ти сама мало не ….

– Заткнися! Ти застарий для мене! І взагалі, мені треба вчитися! Чи ти думаєш отримати для себе тупеньку забавку, яку можна буде потім вишвирнути!

– Ти що несеш, Віка! Я ..я хотів тебе взяти з собою, щоб ти  могла тут поступити нормально в університет! Чи может ти думаєш, що сама все зможеш!? А!

– Радик, я не ідіотка! Не треба мені тут вішати!

– А ніхто і не вішав.

– Не дури мені голову. Бо це просто слова!

    Розмову було закінчено. В трубці почулися тільки гудки. Вона лише тепер зрозуміла що втратила. Втратила його назавжди. І все через свої дурниці. Як тепер все повернути. Фактично ніяк. Все. Радик не подзвонить їй більше. Він надто гордий, щоби опуститись перед кимось. На жаль. А вона. Що вона. Вона проста провінційна дівчинка. Що вона може змінити. Тай навіть якщо б і могла. Чи стане Радик її тепер слухати. Та напевно що ні. «Боже що ж я наробила – плакала дівчина – я сама зруйнувала все. Сама нахамила йому. Але навіщо? Кому від цього тепер легше? Ну чому …».

    В школі вона ледве сиділа. Дівчину трусило. Так тривало до третього уроку. А на четвертому вона просто не витримала. Дівчина просто впала в обморок. Її в прямому значені винесли з класу. Віка фактично втратила свідомість на рівному місці. Раніше красива, життєрадісна дівчина тепер виглядала наче живий труп. Бліде личко, холодні пальці і тусклий погляд кудись понад. Вона зовсім не чула голосу медсестри, не бачила нічого перед собою. В голові був суцільний туман. Така ціна кохання, втрачених надій і розбитих мрій. Велика ціна яку платить молода людина за бажання жити, відчувати, летіти і розбитися в гострі скелі реальності.

    Отямилася вона пізно в кабінеті шкільної медсестри. Тьотя Настя, як називали шкільну медсестру Анастасію Лаврентчук, сиділа і щось писала. Це була жінка середнього росту, міцної статури і твердим, майже басовим голосом. Її боялися. Від неї втікали але вона була доброю. Тьотя Настя була самотньою жінкою. В свої сорок вісім вона не мала ані дітей ані чоловіка. На таких як вона говорять – «Баба грім». Оце була саме вона. Свою роботу вона виконувала бездоганно. А так як не мала куди спішити то й на роботі могла посидіти. А попри те, що була медиком ще й мала заочну педагогічну – тому могла заміняти при потребі ще й на уроках. Словом – «універсальний солдат».