Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

– Дякую, пані Блекото, – раптом сказала Грета, відпихуючи магією пусте відро. Вона повернула до мене голову, втомлено посміхаючись, а тоді підняла у повітря щітку, мітлу й ганчірку та примусила їх крутитися. 

Я гмикнула; телекінез все ще був надзвичайно примітивним трюком, але якщо це їх так тішило… 

– За що? – запитала я повільно. Я чистила цю кляту залу нарівні зі студентами, і тепер відчувала себе не краще, ніж та вижата ганчірка, що впала на підлогу біля Гретиних ніг. 

– За те, що повірили, що в нас вийде, – сказала натомість Ліна. Вона звучала тихо і невпевнено, і я звернула очі до неї. 

Дівчина подивилася на мене серйозніше, ніж я очікувала. 

– Мій дідусь був менталістом, – раптом сказала вона. – Я його взагалі не знала, бо він загинув до мого народження. Але я завжди рівнялася на нього, і тому теж пішла сюди. Але професор Санен…

Вона не стала продовжувати, та це було й не потрібно. Звісно, що Санен міг відбити тягу до навчання, як ніхто інший – і я ще була здивована, чому взагалі ці четверо продовжували ходити на заняття – навіть тоді, коли розуміли, наскільки вони марні. 

Артей і Грета ще нехай заради балів та стипендії, Ліна – через це, а Леонард?.. 

Та тільки я повернула голову, щоб запитати, Грета перебила мої думки:

– І що далі? 

– А що далі? – здивовано запитала я, і Грета примружилася.

– Ну як же… Ви ж відновите факультет, правильно?

Вона звучала так, наче питала тільки для проформи – наче вона вже знала відповідь. І я здивувалася, коли зрозуміла, що Лавійська таки мала рацію. 

– Можливо. Але тільки за умови, що ви допоможете драїти решту авдиторій. 

Студенти ще раз дружно застогнали, але я бачила у їхніх лицях рішучість і прихований захват, тож і сама не стримала посмішки. 

Коли я заледве доповзла до вершечка вежі та відчинила двері кабінету, в очі відразу впала пляма білого, якої там точно не мало б бути. І я вже була настільки втомлена, що мені знадобилося непристойно багато часу для того, аби визначити, що ж то було. 

Білі пуп’янки анемон тягнулися догори, а деякі розпустили свої пелюстки попри те, що у кімнаті було зовсім темно. Гроза скрутилася навколо прозорої вази та обдивлялася то мене, то квіти спокійними жовтими очима. 

Я підійшла ближче і погладила стебло однієї квітки. Анемони мали недовгий вік – ще до ранку вони повісять свої голови й мені доведеться їх викинути. Цілком підходящий букет для прощального подарунка від Яроша. 

Я кинула на квіти останній пустий погляд і впала у ліжко. Сил не залишилося навіть на те, аби як слід поплакати. 

Та спати мені довелося недовго: по настанні опівночі я повільно піднялася, навіть не до кінця розплющивши очі, і сновидою побрела вперед, до виходу з факультету.