Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

І справа так і не зрушила з місця. Тієї ночі він випив три склянки віскі замість звичної однієї. А згодом все решта — проекти, амбіції — зійшло нанівець. Крис казав своїй дружині:

— Дон Херонімо позбавив мене натхнення.

— Облиш ці дурниці. Ти такий самий, як Умберто Пеньялоса, який виправдовувався тим, що Херонімо позбавив його волі до написання його відомої книжки і що він мав позбутися його, щоб відновити власні сили.

Емператрис відмовлялася примиритися з тим, що вона одружилася з нулем без палички, з порожнім місцем. Вона пробачала йому його нескінченні жалості, які в перші роки шлюбу закінчувалися лупцюваннями, якими чоловік обдаровував Емперетрис і які в ту пору досягали кульмінації на подружньому ліжку, де вони зрештою примирялися.

Херонімо доручив їм двом як подружжю, як двом розумним і нерозлучним істотам, продовжувати керувати експериментом Ринконади й довести його до завершення після того, як зник Умберто Пеньялоса.

Тепер увесь цей тягар лягав на її нещасні жіночі плечі! Справжньою тортурою були ті щорічні візити до Херонімо задля демонстрації перебігу справ у Ринконаді за рік, що минає — уся та брехня, яка вдовольнить Херонімо, але не змусить його туди навідатися, як того разу, коли Емператрис представила йому аж занадто райдужні відомості… Що ж, то було непросто. Коли Емператрис жахнулася від того, що одного дня Херонімо може з’явитися в Ринконаді, з її рук випала срібна кришечка від флакона з парфумами й ударилася у скло туалетного столика. Крисофоро прокинувся позіхаючи.

— Де моя кава?

— Доброго ранку.

— Як болить голова!

— Ну звичайно, ти вчора так нализався. Басиліо мусив допомагати мені вкладати тебе.

Він іще раз позіхнув, після чого набув серйозного вигляду.

— Емператрис.

— Що?

— Скажи мені правду.

— У чому річ?

— Те віскі учора було справді «Чівас Ріґал»?

Емператрис, яка з роками погладшала, надягала на себе корсет. Тепер, на щастя, оскільки вона сама встановлювала правила, обов’язок усіх слуг Боя ходити голими, встановлений Умберто Пеньялосою, було скасовано.

— Так.

— Ти брешеш. То було якесь огидне місцеве віскі. Ти обкрадаєш мене й переливаєш звичайне віскі у пляшки з-під «Чіваса».

Крис накинув на себе свій італійський парчевий халат. Емператрис натягнула на пальці лайкові рукавички. Вона навчилася впізнавати ранні ознаки його сплесків гніву, до яких тепер ставилася терпляче, адже вони більше не закінчувалися так, як раніше. Краще поїхати якомога швидше, особливо зараз, коли Крис не в гуморі: вона подбала, щоб протягом тих чотирьох днів, які вона проведе в столиці (принаймні буде нагода порозглядати нові колекції одягу, адже які ще розваги залишаються з таким чоловіком), не трапилося жодних негараздів.

— Гаразд. Я іду.

— Переказуй вітання дону Херонімо.

— Із задоволенням, коханий.

Він позіхнув:

— Яке ж ти посміховисько в цій сукні з рюшками! У тебе ні віку, ні шиї нормальної нема, щоб носити ці романтичні жабо.

Однією з небагатьох догм, яка не дозволяла Емператрис упасти духом, був її витончений смак у питаннях моди. Хай цей бовдур, якого Бог їй дав хіба за всі її гріхи, тільки наважиться її критикувати, бо тепер вона випустить назовні все, про що вона раніше мовчала: ну звісно, він зі своїми проблемами з «Чівас Ріґалом» і рюшками, але ж вона, нещасна слабка жінка, яка єдина має відвагу захищати свій рай цим щорічним візитом, під час якого вона плела лабіринт міцних, ніби старі саманні стіни, брехень, якими вона оточувала Херонімо, тримаючи його подалі від Ринконади, за замурованими дверима, з року в рік домуровуючи й укріплюючи стіни з потвор третьої й четвертої категорії, які, захищаючи «еліту», ув’язнювали його зовні. Що станеться з ним, Крисом, й ними всіма, якщо цього ж вечора в бібліотеці з м’якими кріслами із сірого оксамиту їй заманеться розповісти всю правду про те, що роками відбувалося в Ринконаді? Ну звичайно, цим вона зруйнує той рай, який ніхто не наважувався полишати, адже зовні вони почують глузливий сміх, якого вони у своєму замкненому світі не тільки не чують, а який уже зовсім забули. Одним своїм словом вона може зруйнувати цей закритий світ, вибити його вхідні двері: його парк із олімпійським басейном, тенісні корти, кольорові шатра й села в долині, заселені потворами другої, третьої, четвертої, п’ятої, шостої категорій, потворами, які протягом останнього десятиліття стікалися, сповнені надії, до Ринконади, заселяючи її периферію, витісняючи нормальних місцевих мешканців, оточуючи її новими шарами потвор, які прибували з усіх усюд, приваблені легендою, сподіваючись стати схожими до потвор першої категорії, імітуючи їх, щоб піднятися до категорії «еліти», яку складали мешканці цього блаженного світу, в якому всі всіх знали, й диктували правила, які влаштовували всіх, але які для інших були догмами, захищаючи своїми заздрощами й амбіціями сонцесяйну «еліту», щоразу більше відокремлюючи її від далекої реальності нормальних людей… Вона, Емператрис, могла сказати своєму родичеві одну фразу, й нею знищити їх усіх. Тому, щоб захистити їх, вона щороку мала спускатися в пекло. І нехай ні він, ні будь-хто не вважають, що то було не пекло: та щорічна мандрівочка була аж геть не жартом. Яких сліз їй вартувала та жертовність, із якою вона віддавалася на поталу очей зазирак на вулиці, сміху її незаміжніх кузин, які й повірити не могли, що Емператрис колись вискочить заміж, і які й далі сміялися, навіть попри те, що вона вискочила, а вони — ні, відчувати щороку цей біль від того, що вона не в змозі обдурити власне потворне тіло, від того, що їй доводиться згадувати своє становище абсурдного посміховиська, цікавого винятка, тимчасом як вони… Емператрис плакала… тимчасом як вони забували про нього, зручно вмостившись у своєму сховку. Що б сказав, радше, що б учинив Херонімо, якби вона розповіла йому, щó насправді тут відбувалося ось уже стільки років?

Скажи мені, Крисе, як довго це триває? Відтоді, як зник Умберто. Звісно. Що би зробив Херонімо, якби побачив, які солодощі пожирає Бой? Велетенські тістечка, цілі замки з безе, морозива й різнокольорових фруктів? А як щодо оксамитових халатів кольору сливи, які так полюбляє носити Бой, а як щодо модних костюмів, якими він хизується на бенкетах, на які він усіх запрошує, столів, що ламаються від ваги кошиків із фруктами, що височіють, мов багатоповерхові вежі, канделябрів із широченними руками, куріпок, виразу морди молочного поросяти із яблуком у роті й петрушкою замість очей? Їжте, пийте, п’янійте! Незв’язні крики, приглушені музикою мудрованих інструментів, які створював брат Матео згідно зі стародавніми кресленнями