Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

розмов, завдяки вчасно запропонованому ковтку із кишенькової фляжки і серйозним бесідам з наляканими в’язнями дізнався багато розрізнених фактів про рух, який набув настільки загрозливих форм. Новоприбулі таки були справді курдами, хоча й послуговувались діалектом, невідомим і незрозумілим сучасній філології. Ті з них, які мали роботу, переважно працювали вантажниками у доках, інші наживалися на вуличному гендлюванні, їх нерідко можна було також побачити на обслузі у грецькому ресторанчику чи за прилавком газетних кіосків. Більшість із них, проте, не мали очевидних засобів до існування і скоріш за все були пов’язані з різнорідним криміналом, де контрабанда і бутлегерство[136] були найменшими зі злочинів. Вони прибували пароплавами, вочевидь трамповими [137]вантажними кораблями, і безмісячними ночами тихцем пересідали у шлюпки, якими допливали до певної пристані і далі пливли потаємним каналом до якогось підземного озера під одним із будинків. Мелоун не міг знайти цю пристань, канал і будинок, бо свідчення його інформаторів були дуже невиразними і суперечливими, а їхня ламана мова перебувала за межами компетенції навіть найздібніших перекладачів; не міг він отримати і жодних достовірних свідчень про причини їхнього постійного переселення в Ред-Гук. Вони не розповідали, з якого саме місця сюди прибули, і ніколи не були достатньо балакучими і відвертими, щоб оповісти, яка саме агенція запропонувала їм переїзд і посприяла з ним. Насправді ж, коли мова заходила про причини їх приїзду до США, на їхніх обличчях відбивався справжній переляк. Гангстери з інших меншин були не багатослівніші, і все, що вдалося з’ясувати, зводилось до того, що якийсь бог або верховний жрець пообіцяв їм нечувану силу, надлюдську славу і панування в далекій землі.

І новоприбулі, і тутешні досвідчені гангстери із завидною регулярністю продовжували відвідувати добре захищені від сторонніх нічні збіговиська Сайдема, а поліція невдовзі дізналася, що колишній самітник орендував ще кілька квартир для розміщення гостей — увійти туди можна було лише знаючи пароль; зрештою він повністю винайняв три будинки, де постійно товклись безліч його сумнівних друзів. Тепер він дуже мало часу проводив у своєму домі у Флетбуші, з’являючись хіба для того, щоб узяти або покласти назад книжки; в його зовнішності і поведінці все яскравіше проступала печать дикунства. Мелоун двічі намагався поспілкуватися з ним, але Сайдем щоразу грубо відкидав ці спроби. За його словами, він нічого не знав про якісь таємні змови чи рухи; гадки не мав, ні як курди пробираються в країну, ані чого вони хочуть. Його справа — спокійно вивчати фольклор іммігрантів у цьому районі, і ця справа поліції жодним законним чином не стосувалася. Мелоун згадав своє захоплення давньою брошурою Сайдема про Кабалу та інші міфи, але й тут старий злагіднів хіба що на мить. Відчувши підступ, він послав свого відвідувача у відомому напрямку; довелося Мелоуну змиритись і звернутися до інших джерел інформації.

Ми ніколи не дізнаємось, що ще зміг би розкопати Мелоун, якби довше працював над цією справою. Так сталося, що безглуздий конфлікт між муніципальною і федеральною владою на кілька місяців загальмував розслідування, упродовж яких детектив займався іншою роботою. Але він не втрачав інтересу до старої справи, тож ледь не більше за інших був вражений тим, що трапилося з Робертом Сайдемом. Саме тоді, коли Нью-Йорк збурила хвиля викрадень і зникнень дітей, зі звично неохайним ученим відбувалися метаморфози настільки ж приголомшливі, наскільки й абсурдні. Одного дня його бачили біля Бороу-Холлу з чисто поголеним обличчям, охайно підстриженим волоссям і у зі смаком підібраному вишуканому костюмі, і звідтоді щодня у ньому помічали якісь незбагненні зміни на краще. Він невідступно тримався своєї нової лінії поведінки, до якої до того ж додався незвичайний блиск у очах і чіткість мови, а ще він потроху став позбуватися огрядності, яка так довго спотворювала його статуру. Тепер він виглядав молодше за свій вік, набув пружності рухів і плавності манер відповідно до свого нового образу, навіть його волосся, здавалося, потемніло без допомоги фарби, природним чином. З плином часу він одягався усе менш і менш консервативно і зрештою вразив своїх нових друзів, відновивши і переобладнавши садибу у Флетбуші, яку відкрив серією прийомів, куди запросив усіх знайомих, яких тільки зміг згадати, особливо ж радий був вітати родичів, які недавно домагалися визнання його неосудним і яких він, здається, повністю пробачив. Декого із запрошених привела цікавість, декого — обов’язок, але геть усіх зачарувала новонабута елегантність і сучасність колишнього відлюдька. Він, за його словами, майже закінчив роботу всього свого життя, до того ж нещодавно успадкував маєтність свого напівзабутого друга з Європи і збирається провести решту відведених йому літ, насолоджуючись усіма принадами другої молодості, яку йому забезпечили спокій, дієта і догляд за собою. Все рідше і рідше його бачили у Ред-Гуку, все більше і більше часу він проводив у тому соціумі, частиною якого був від народження. Поліція помітила, що гангстери тепер збиралися у старій кам’яній церкві і танцювальному залі замість цокольної квартири на Паркер-Плейс, хоча остання, як і орендовані пізніше будинки, досі кишіла огидними зайдами.

Тоді трапилися дві події — доволі розрізнені, але, у розумінні Мелоуна, обидві вкрай цікаві для справи. Перша — непомітне оголошення в Орлі про заручини Роберта Сайдема із пані Корнелією Ґерітсен із Бейсайда, молодою дівчиною з бездоганною репутацією, до того ж далекою родичкою новоспеченого нареченого; друга — облава у приміщенні церкви, де влаштовувалися танці, яку поліція міста провела після повідомлення про те, що у підвальному вікні на якусь мить промайнуло личко одного з викрадених дітей. Мелоун брав участь у цій облаві і ретельно вивчив приміщення зсередини. Там не знайшли нічого — насправді, на той час будівля була порожнісінькою, але проникливого кельта неабияк стривожили деякі деталі інтер’єру. Там були грубо розмальовані панно, які йому не сподобались: на них були зображені лики святих із безмежно мирськими і сардонічними виразами, які припускалися таких вільностей, що це було занадто навіть для обивательського смаку. Не сподобався йому і грецький напис на стіні над кафедрою: давнє замовляння, на яке він колись натрапив ще у часи свого навчання в Дубліні, що дослівно перекладалося так:

«О друже і супутнику ночі, ти, веселящийся во лаї собачім і крові пролитій, гуляющий посеред тіней межи гробами, берущий кров а пак дающий страх смертним, Ґорґо, Мормо, тисячолика луна, соблаговоли прийняти наші подношенія!»

Прочитавши це, Мелоун здригнувся від спомину про відзвуки надламаного органного басу, що деякими ночами, здавалося, долинали з підземель церкви. Він знову здригнувся, побачивши смужку іржі довкола шийки металевої вази, що стояла на вівтарі, і нервово застиг, коли в ніздрі йому вдарив незвичний і жахливий запах, який прилинув невідомо звідки. Ті спогади про органні звуки не давали йому спокою, тож, перш ніж піти, він з особливою ретельністю дослідив підвальні приміщення. Йому було ненависне це місце; але, попри все, чи не могли бути ці блюзнірські панно і написи не більш ніж грубими витворами неуків?

Ближче до Сайдемового весілля пошесть викрадень вибухнула масштабним газетним скандалом. Більшість жертв були малими дітьми з-посеред міської бідноти, але постійне зростання кількості зникнень здійняло серед громадськості справжню бучу. Преса вимагала від поліції рішучих дій, тож відділок на Батлер-стріт знову послав своїх людей