Річард К. Морган - Зламані янголи

class="p1">Біля брами сиділи верхи на своїх жучках вартові, відкидавшись назад, хилячись уперед і розмахуючи руками. Вітром приносило уривки сміху, в якому я впізнав голос Кхуок, але всього іншого не чуть було через відстань. Лицьові щитки в них були підняті, але поза тим вони були й досі озброєні до зубів. Інші вояки, яких відрядив підтримати їх Ломанако, стояли з аналогічною невимушеною настороженістю довкола мобільної ультравібраційної гармати. Далі вздовж пляжу ще одна група людей в одностроях Клину поралася коло чогось схожого на деталі генератора вибухового щита. Інші ходили туди-сюди між «Доблестю Енджин Чандри», полісплавною хатинкою та іншими булькобудами, несучи ящики, в яких могло лежати що завгодно. За цією сценою вгорі виблискували вогні з містка «Чандри» та з рівня завантаження, де бортові крани виймали з черева лінкора ще якесь обладнання та ставили його на освітлений лампами пісок.

— То чого це ти в мобікостюмі? — запитав я в Ломанако, коли він повів мене до зони розвантаження.

Він знизав плечима.

— Кабельні батареї під Районґом. Наші обманні системи раптово вийшли з ладу. У мене постраждала ліва нога, тазова кістка, ребра. Трохи ліва рука.

— Хріново. Ти везунчик, Тоні.

— А, це не так і страшно. Просто з біса довго чекати, коли воно загоїться як слід. Док каже, що кабелі були вкриті якимось канцерогеном, і він зводить на пси стрімке відростання, — він скривився. — Я вже три тижні так ходжу. Справжня мука.

— Ну, дякую, що прийшов до нас. Тим паче в такому стані.

— Не турбуйся. У вакуумі все одно пересуватися легше, ніж тут. З мобікостюмом полісплав стає просто ще одним шаром захисту.

— Мабуть, що так.

Каррера чекав під вантажним люком «Чандри», вдягнений у той самий польовий комбінезон, в якому був раніше, і розмовляв з невеличкою групою старших офіцерів у схожому вбранні. На краю люка возилася зі змонтованим обладнанням парочка унтер-офіцерів. Десь посередині між «Чандрою» та тими, кому доручили вибуховий щит, сиділа на вимкненому вантажопідйомнику обшарпана людина в заплямованій формі, що пильно дивилася на нас осоловілими очима. Коли я подивився у відповідь, він усміхнувся і рвучко захитав головою. Він підняв одну руку, енергійно потер нею карк і роззявив рота так, ніби на нього щойно вихлюпнули відро холодної води. Його обличчя засмикалося ледь помітними спазмами, які я впізнав. Тремтіння дротника.

Можливо, він помітив, як скривилося на мить моє обличчя.

— О, так, поглянь сюди, — вишкірився він. — Ти не такий і розумний, не такий і розумний, дідька лисого. Я запам’ятав твій антигуманізм, засік усіх вас, чув усіх вас і ваші заяви проти Картелю, як вам…

— Стули пельку, Ламонте, — Ломанако говорив не надто голосно, але дротник смикнувся так, наче його щойно підключили. Він неприємно повів очима і зіщулився. Біля мене глузливо посміхнувся Ломанако.

— Політичний офіцер, — сказав він і підштовхнув ногою трохи піску в бік цієї жалюгідної тремтливої пародії на людину. — Геть не змінюється, щоб його. Страх який пащекуватий.

— Здається, цей у вас на прив’язі.

— О, так, — усміхнувся Ломанако. — Тебе б неабияк здивувало те, як ці політичні втрачають інтерес до своєї роботи, варто лише встановити їм роз’єм і підключити кілька разів. У нас уже цілий місяць не було лекцій із правильного мислення, а особові справи… ну, я їх читав — краще про нас не могли б написати навіть рідні матусі. Просто неймовірно, як усі ці політичні догми просто кудись зникають. Хіба не так, Ламонте?

Політичний офіцер відсахнувся від Ломанако. На очі йому навернулися сльози.

— Це працює краще за побої, — зауважив унтер-офіцер, байдужо дивлячись на Ламонта. — Ну, знаєш, як було з Фібаном і як там звався той, інший чорноротий малий гівнюк?

— Портільйо, — відсторонено сказав я.

— Так, з ним. Розумієш, ніколи не можна було сказати напевне, справді його здолали чи він прийде мститися, як трохи залиже рани. Цієї проблеми в нас більше немає. Вважай, що всю роботу робить сором. Треба тільки вирізати роз’єм і показати, як підключатись, а далі вони робитимуть це самі. А потім, коли це забрати… Справжнісінькі чари.

Я бачив, як старий Ламонт ламав собі нігті, силкуючись видерти інтерфейсні кабелі з замкненої скриньки з інструментами.

— Чому б вам не залишити його у спокої? — нерівним голосом запитала Таня Вардані. — Хіба не видно, що він уже зламаний?

Ломанако з цікавістю позирнув на неї.

— Цивільна? — спитав він у мене.

Я кивнув.

— У принципі, так. Вона, гм, у відрядженні.

— Ну, з цього часом буває користь.

Коли ми підійшли ближче, Каррера, здавалося, вже завершив свій інструктаж, а офіцери довкола нього почали розсіюватися. Він привітався з Ломанако кивком.

— Дякую, сержанте. Як я розумію, Ламонт трохи зачепив вас отам?

Унтер-офіцер по-вовчи всміхнувся.

— Він пошкодував про все скоєне, сер. Втім, я тут думаю: може, його пора зняти знову?

— Я поміркую над цим, сержанте.

— Так, сер.

— А тим часом… — Каррера переключив увагу на мене. — Лейтенанте Ковач, є кілька…

— Секундочку, командире, — це був голос Генда, надзвичайно врівноважений і люб’язний, зважаючи на його стан.

Каррера зупинився.

— Так?

— Я впевнений, що ви знаєте, хто я, командире. Я знаю, які інтриги в Лендфоллі привели вас сюди, але ви, можливо, не знаєте, як жорстоко вас обманули ті, хто вас послав.

Каррера поглянув мені в очі й звів брову. Я знизав плечима.

— Ні, ви помиляєтеся, — ґречно відповів командир Клину. — Я досить добре уявляю собі, як скупилися на правду ваші колеги з «Мандрейк». Правду кажучи, це найменше, на що я очікував.

Далі я почув тишу: забуксувала Гендова менеджерська підготовка. Це майже заслуговувало на усмішку.

— Хай там як, — повів далі Каррера, — тут мене не надто бентежить проблема об’єктивної істини. Мені заплатили.

— Менше, ніж могли б, — із гідною захвату швидкістю зауважив Генд. — Мою діяльність тут дозволено на рівні Картелю.

— Вже ні. Ваші нікчемні дружки продали вас, Генде.

— Тоді вони помилилися, командире. Вам явно немає жодної причини брати в цьому участь. Повірте мені, я геть не бажаю, щоб відплата спіткала тих, хто її не заслужив.

Каррера злегка всміхнувся.

— Ви мені погрожуєте?

— Не треба розглядати все в такому…

— Я запитав, чи погрожуєте ви мені, — м’яко промовив командир Клину. — Був би радий почути пряме «так» чи «ні».

Генд усміхнувся.

— Просто скажімо, що я можу прикликати певні сили, яких мої колеги не взяли до уваги чи принаймні не оцінили правильно.

— О, так. Я й забув, що ви — вірянин, — Карреру, здавалося, заворожувала людина перед ним. — Гуґан. Ви в це вірите. Духовні сили? Їх можна наймати приблизно