Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

звук щелеп, що зімкнулися. Сокіл нічого не розумів: ось біля самої його голови паща сколопендри, а Галя кричить-«вилазьте»!.. Куди?

А дівчина кликала його й далі:

— Та вилазьте нарешті, Вадиме Сергійовичу! Що ви, знепритомніли, чи що?

Зусиллям волі Сокіл примусив себе трохи підвести голову і визирнути із щілини. І зразу ж таки він здригнувся. Прямо перед ним була роззявлена паща сколопендри, живої і, як і раніше, грізної. Її щелепи судорожно змикалися і розмикалися. Але, як це не дивно, голова потвори не посувалася до нього. І холодні немигаючі очі втупилися вже не в нього, а кудись убік.

Обережно, крадькома, щоб рухливі гострі щелепи не зачепили його, Сокіл видряпався з вузької щілини, підвівся на ноги, все ще притримуючись за кам’яну брилу.

Біля самої скелі корчилося гігантське тіло в блискучому панцирі, але на місці голови на тулубі була широка рвана рана. Відірвана голова була відкинута вибухом гранати. Потвора не вмерла одразу. Тулуб з незчисленними маленькими ніжками жив іще своїм власним життям. Продовжувала жити і відірвана голова. Вона все ще ворушила щелепами, немов і зараз намагалася схопити, вбити і розтрощити на шмаття здобич, на яку полювала тільки хвилину тому.

— От живуча голова! — пролунав голос Галі Рижко, яка хутко спускалася схилом міжгір’я до Сокола. — Дивіться, Вадиме Сергійовичу, їй відірвало голову, а вона все ще живе! Обережніше, Вадиме Сергійовичу, не підходьте близько, бо вона зненацька може зачепити вас… Треба сфотографувати цю штуку, адже ж це буде прекрасний зразок для колекції Ван Луна. От шкода, що не було часу сфотографувати її живою і непошкодженою! Втім, і так непогано. Ну й дракон, ну й страховисько!

Дівчина явно наслідувала в поведінці манери її кумира в мистецтві полювання і влучної стрільби, безстрашного Ван Луна. Вона робила вигляд, ніби взагалі не трапилося нічого, вартого уваги: так, мовляв, дрібничка, маленький випадковий епізод, тільки і всього…

Але Сокіл уже не слухав її. Та він і нездатний був зараз взагалі нічого почути. Він дивився на кам’яну брилу, під якою щойно ховався. Від вибуху атомітної гранати брила луснула, розсілася на дві частини. А шматок її біля самого підніжжя розсипався великими і дрібними уламками. І серед тих уламків тьмяно, металічно виблискували якісь округлі камінці. Скалок було багато, вони рясно вкривали грунт, вони розкотилися в усі боки. І всюди в них виблискували світло-жовті металічні вкраплення!

Забувши про сколопендру, про її грізні щелепи, які все ще рухалися, про все, що зараз трапилося, не чуючи Галі, Вадим Сокіл кинувся знову до брили: він бачив і усвідомлював тільки ті вкраплення.

— Обережніш, Вадиме Сергійовичу… голова! — вигукнула Галя, яка вже збиралася фотографувати свого дракона.

Голова сколопендри, немов роблячи останнє зусилля, сіпнулася назустріч Соколу, що пробігав повз неї. Геолог не бачив і цього. Він нахилився над виблискуючими самородками. Паща зімкнулася над його шоломом — і встигла схопити піднесену кирку, яку тримав у руці Сокіл.

Пролунав сухий і різкий тріск. Щелепи миттю перетерли мов сірник дубову рукоятку кирки — і після того більше вже не рухалися, витративши останні сили. Сокіл неуважно поглянув туди, звідки долинув тріск. Він дивився на голову сколопендри, на свою покалічену кирку, наче щось пригадуючи. Але ось погляд його знову впав на металічні самородки. Тоді він роздратовано вигукнув:

— Моя кирка! Адже ж вона мені зараз необхідна!

Він нахилився до величезної голови, вихопив з її щелеп кирку з відламаною рукояткою. Не звертаючи більше ні на що уваги, геолог знову схилився над шматком брили, відбиваючи від неї киркою вкраплені самородки.

— Та що там у вас трапилося, Вадиме Сергійовичу? — дивувалася Галя Рижко.

Сокіл, як і раніше, нічого не чув. Він обтирав тремтячими пальцями шматок світло-жовтого металу, зчищав з нього порох, перекладав з руки на руку, мов живу істоту, ніжно й любовно. Ось він повернувся до світла і почав ще уважніше розглядати цей шматок металу, що виблискував тепер уже яскравіше.

— Вадиме, що сталося? Начебто, зауважу, був вибух, — почула спантеличена Галя голос Ван Луна. Мисливець спускався сюди до неї, несучи важку свинцеву сумку з інфрарадієм.

Він зняв сумку, з полегшенням поклав її на грунт. Потім окинув швидким поглядом убиту потвору, в якої все ще ворушилися, — правда зовсім кволо, — незчисленні ніжки, Вадима Сокола, який не звернув і на нього уваги, поглянув на пояс Галі Рижко, де звисала порожня петля від атомітної гранати, і задоволено вимовив:

— Відзначу: хороша робота, дівчино. Відмінно випробували гранату. Інтересно: знову зустріли вашого дракона? Дуже-дуже добре. Вадим, гадаю, тепер не буде сперечатися: чи був, чи не був тоді дракон?.. Тисну руку, дівчино. Прекрасно зроблено, повторю ще раз. Так!

І він урочисто потиснув маленьку руку Галі своєю великою рукою, що здавалася ще більшою в товстій гумовій рукавичці скафандра. Галя не могла приховати щасливої посмішки: це ж не хто-небудь, а сам Ван Лун хвалив і поздоровляв її. Тут уже не приховаєш збудження під незалежним, зовні байдужим виглядом!

Добре хоч, що їй не довелося міркувати над відповіддю Ван Луну, її виручив Сокіл. Він побачив Риндіна, який вийшов знову з люка астроплана. Академік також здивовано оглядався. Вибуху атомітної гранати він, ізольований стінками міжпланетного корабля, не чув, проте бачив зараз збудженого геолога і хотів довідатися, в чому полягає причина такого збудження. Вадим Сокіл кинувся до нього:

— Миколо Петровичу, слухайте! Миколо Петровичу! — кричав він, зовсім забувши про те, що Риндін не зможе все одно почути його. — Ультразолото! Воно знайшлося! Ось воно! Я певен, що це воно! Дивіться!

Геолог згарячу дійсно забув, забув про все, що передувало його знахідці. Він перестрибнув через голову сколопендри, з розбігу перескочив і через її круглий тулуб, і підбіг до Риндіна, простягаючи йому один із світло-жовтих самородків. Микола Петрович, втім, і не потребував пояснень, хоча, певна річ, він не чув нічого із схвильованих вигуків Сокола. Він спустився драбинкою вниз і взяв самородок. Дві голови схилилися