Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

містка і почути, як свистить той вітер, які звуки видобуває він з антен та снастей, які хтось колись поетично назвав Еоловою арфою. З крила містка людину той арфіст просто зносив. І дарма що нас поки прикривали найвищі Кавказькі гори.

Хмари поважчали й потемніли. Вони неслися на захід, до Варни й Бургаса, ледь не нанизуючись на громовідводи на щоглах. Антени я про всяк випадок заземлював перед своєю ходовою вахтою. В наших широтах грому взимку не буває, але біс його розбере, до яких широт належить Кавказ — субтропіки все ж таки. Колись на одному рятувальному судні з Севастополя я бачив наслідки переконаності тамтешнього начальника радіостанції в тому, що взимку не гримить.

Блискавка прошила приймачі наскрізь, сплавивши усі радіодеталі з металом та навіть керамікою в один злиток, і, за словами очевидця, трохи політала радіорубкою акуратною палаючою кулькою, перш ніж прошила металевий корпус судна.

Добре бути радистом і думати про своє, радистське, поки руки крутять штурвал, втримуючи «Вадічку» на курсі. Особливо добре тому, хто геть нічого не петрає у твоїх радіосправах і не коментує кожен твій крок, кожне твоє рішення і кожне «апчхи!». Із судноводіями не так. За спиною в будь-якого капітана принаймні двоє судноводіїв, які мають чомусь різко протилежні капітановим думки про судноводіння. Я стояв вахту із Сашком-Другим, і усі чотири години слухав його бухтіння, що Арташезович усе робить не так. А потім сидів на койці у своїй каюті, що виходила на місток, і слухав вже старпома про те ж саме.

— Ну, чому ми під берегом сунемо? Це ж 19666 район зараз скінчиться, під Геленджиком закінчаться гори, а які східні вітри в Новоросійську в цю пору року — не мені тобі казати, — бубонів Сашко.

— Зате є можливість відстоятися на якорі в якійсь бухті, — нагадував я.

— І так вже запізнюємось. Якщо відстоюватись по-штормовому, то плакав Новий рік. Плакали мандарини. Після Нового року ціни впадуть і «тяги» ніякої не буде…

В Сашкові говорив бізнесмен, а не судноводій.

Старпом же Петренко, навпаки, був дуже поміркованим мореплавцем. Його поведінка Арташезовича не влаштовувала з інших міркувань:

— Куди ми премося? Прогноз нікудишній, в Геленджику можна було відстоятися, в Новоросійській бухті. Ні, вперед. Самі жабину цицьку шукаємо. Що з тими мандаринами станеться?

За етикетом, казати подібних дурниць капітанові ніхто з них не смів, бо вирішувати на загальносуднових зборах, яким курсом іти, на флоті не заведено.

Тож усі ці напрочуд доцільні зауваження мав вислуховувати я. Арташезович же, схоже, вирішив не нариватися, але йти вперед, поки існує щонайменша можливість рухатися. На якір ми стали тільки під Лисою горою, вже десь під Анапою. Арташезович волів зачекати хоч незначного послаблення східного вітру, щоб, як тарган між двома шпарками, проскочити до берегів Криму. Чим потішив старпома і подратував Сашка-Другого. А коли десь через добу він знявся з якоря і скерував «Вадічку» суворо на захід, попри тривання шторму, він не вгодив вже старпомові.

Як в тому анекдоті.

Що робити, якщо в купе поїзда зібралися дама, яка замерзає від протягів, і джентельмен, який задихається без свіжого повітря?

Спершу відчинити вікно і заморозити даму, потім зачинити і задушити джентельмена.

Отож краще вже бути радистом. Ніхто не буркоче за спиною. Зате ніхто і не підкаже тобі, що при швидкому переході з субтропіків одразу в зиму, в редукторі радіолокатора конденсується і тут же замерзає на лід волога. Й електромотори радарів горять за мить, особливо якщо нема часу змінити змазку на зимову. Треба самому хоча б раз того движка спалити, щоб затямити на все життя. Це називається досвід. Підігріву антени у радарі «Донець» ще не було.

— Знаєш, Сашко, — не витримав я одного разу. — У мене з Арташезовичем угода. Він не каже мені, коли міняти мастило в редукторі радара. А я не кажу йому, куди і з якою швидкістю йому іти.

В результаті ми поцапались через те, що Сашко задовго ганяв мого ветеранського «Донця» на високій напрузі.

ФОРС-МАЖОР

Ледь ми відірвалися від берега, почалася кілева хитавиця. Це коли судно підкидає й перекочує через хвилі вздовж кіля, а не з борту на борт. Хвиля була попутня для нас, тобто швидкість судна і швидкість хвилі не накладалися, а віднімалися. Вона накочувалася з корми, «Вадічка» підскакував, як брикливий коник, опускаючи носа додолу, і деякий час ковзав по підвітреному схилі хвилі, як завзятий серфінгіст, потім пінний гребінь все ж наздоганяв судно, хляскав його по сідницях й рухомим фонтаном піняви перекочувався усією палубою вздовж бортів до носа.

Тут «Вадічка» перевалював нарешті хвилю, ніс задирався до низького сірого неба, й ув’язнена фальшбортами вода струменіла ватервейсами з носу на корму, дорогою виливаючись через штормові шпігати — спеціальні квадратні отвори в огородженні бортів, що пропускають воду лише в один бік — за борт. Все було б непогано, і не викликало б ніякої тривоги Арташезовича, якби не палубний вантаж. Чи «Вадічка» тих штормів не бачив на своєму віку? Але ящики з мандаринами місцями перекривали воді шлях до відступу, попередня хвиля ще не встигала прибратися з палуби, а вже налітала наступна. Разом вони становили тонни додаткового навантаження на судно. Це мало надихало. Добре, що такі капосні хвилі були швидше винятком.

Але головна небезпека за попутного шторму полягала в тому, що стерновому важко було утримувати судно кормою врозріз хвилі, бо самого гребеня він у себе за спиною не бачив і мусив орієнтуватися за попередніми, що вже пройшли судно. Іноді якась підступна хвиля з усієї дурі навалювалася на стерно, аж штурвал у руках сіпався, і намагалася розвернути логер бортом до наступних валів. Оцього допускати вже було