Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

(Купало, або Купала) – Бог (або Богиня) літнього сонця а також назва свята на його (її) честь. Дослідник слов’янської міфології І. Нечуй-Левицький пояснив його назву так: “Ясні літні небесні сили, сонце, блискавка і грім спільними зусиллями неначе купають землю, даруючи їй найбільшу під час свята Купала родючу силу, а може і тому що на Купалу люди купалися у воді, віруючи в її чудодійну силу” [324].

Інші дослідники припускають, що ім’я Купало близьке до індоєвропейського “кипіти”, “горіти”, “прагнути”. Іноді доводять, що назва Купала (як і Коляда) походить від староруського коло – круг, колесо, коловорот, або ж грецького polos – полюс, вісь обертання, поворотна точка. Саме з цієї точки зору, наш Купайло виявляється тотожним грецькому Аполлону, тісно пов’язаному з сонячним круговоротом і календарем. Можлива також паралель з римським дволиким Янусом – Божеством “входу” і “виходу”, миру і війни, лики якого дивляться одночасно в минуле і в майбутнє. Дійсно, свято Купайла неначе розділяє рік на дві протилежні частини: теплу і холодну, світлу і темну, зростання рослин і збору урожаю.

Купальській вогонь запалюють від Живого вогню, здобутого тертям двох шматків дерева, що символізує небесний сонячний вогонь, що запалює в цю чарівну ніч любов у серцях парубків та дівчат. У Густинському літописі пояснюється, що “Купало бяше Бог обилія, якоже у еллін Церес”. Церес у етрусків, а пізніше у греків і римлян вважалася Богинею шлюбу, материнства, небесної долі. Жіноче божество Купала тотожне малоазійській Кибелі, Богині любові і Матері Богів. Всі обряди Купальського свята у цих народів близькі за своєю символікою [181. 16–17].

Кумирів Купайлу (Купалі), мабуть, не ставили, вважаючи його (її) не стільки Божеством, скільки персонажем, учасником святкової дії, обряду, присвяченого літньому сонцестоянню. Купайлом називають також солом’яне опудало з підкресленими чоловічими статевими ознаками, яке молодь виготовляє спеціально для свята. Окрім Купайла, роблять ще й Марену: ляльку з гілок дерева, прикрашену квітками і стрічками – жіночу постать свята. Купайло і Марена – персоніфікація двох Божеств, які відповідають двом стихіям: вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Сонце ототожнюється з небесним вогнем, хмара – з небесною вологою. Таке припущення здається цілком переконливим, оскільки йдеться про святкування дня літнього сонцестояння.

В Україні також виготовляють колесо (символ сонця), обвите соломою, яке підпалюють і котять з високого берега в річку. Вогненне колесо, безперечно, символізує рух Сонця по небу – небесний вогонь.

До Купальських обрядів приурочений шлюб молодих подружніх пар, які освячуються живим вогнем і живою водою та зустрічають вранішнє Сонце, щоб прославити його піснями. Після цього молодята просять благословення у батьків і священика – волхва. В цю ніч знахарки до схід сонця збирають цілюще зілля.

20 липня, як згадувалось вище, починаються обряди перунування. Перун – принцип Божественного прояву в блискавці й громі – несе енергію очищення, дає рухливість і життєву потужність всім істотам. Він, як покровитель воїнства, згідно Велесової Книги, викував чарівний меч, яким русичі перемагають ворогів. Чоловіки вшановують його військово-спортивними змаганнями, всенічною братчиною біля дубів, жертвопринесенням вепра, ритуальним танцем “Аркан”. Це вказує ще й на те, що перунування здійснювалося переважно кастою воїнів (княжої дружини). В ці дні також відбувалися посвячення воїнів (ініціації), здійснювалися Тріумфи на честь військових перемог та Тризни в пам’ять загиблих лицарів.

Жіноча пара Перуна – Перуниця, Летениця або Блискавиця (Молонья) святкується на третій день після чоловічого свята. Перунів тиждень колись мав свої особливості в кожний із сімох днів.

Серпневі обряди Рідної Віри присвячені переважно Богам Спасам. Велесова Книга називає цей період “спасиць”. За даними етнографії в язичницькі часи таких днів було багато. Вони стосувались освячення кожного нового плода чи овоча перед вживанням і не прив’язувалися до певних дат. Відомі назви Спасів: хлібний, маковий, медовий, яблучний, горіховий, ягідний, грибний, полотняний (освячення першого полотна з нових конопель чи льону) та ін. [296].

Особливе місце в жіночих обрядах займають святкування Рожаниць (8 вересня), коли заквітчані жертовні калачі, вівсяне борошно, бублики жінки пускають на воду річок, озер. Ці дарунки, як свідчить народна традиція, дають Богиням Рожаницям, щоб сприяли здоров’ю родини і дітей, продовженню роду. Дата святкування Рожаниць відновлена з християнських богородичних свят (Друга Пречиста: 21–13=8 вересня), які свого часу були накладені на наші рідні обряди. У цей день святять хліб (богач), зерно, овес. Господарі обносять свяченим хлібом худобу, щоб гарно родила. Можливо, це свято мало назву Осенини, або Овсяна.

Осінній Світовид припадає на осіннє рівнодення і символізує прощання з сонячним світлом. Реконструкція дати свята за Гельмольдом, який у своїй “Слов’янській хроніці” називає Світовида “Богом Богів” і подає опис святкування у храмі Світовида [112]. У давні часи після осіннього Світовида, коли закінчувалися всі польові роботи, починалися вечірні бесіди про духовне. До ХІІ ст. у храмі Світовида, як і на Великдень, служили всенічну, освячували високий коровай (іноді досягав висоти зросту людини), але вже з нового врожаю (храм Світовида докладніше описаний мною у розділі про втрату етнічної релігії слов’ян). Нині громади Рідної Віри в цей день ходять до статуї Світовида, де з піснями й хороводами покладають йому на голову вінок з квітів та колосся, запалюють жертовний вогонь, влаштовують святкові братчини. Світовид тотожний ведійському Савітару – Бог сонячного світла, який дає рух Сонцю [382. І. 35. 9]. Ім’я цього Бога походить від світло в його різноманітних смислах: сонячне світло (день), білий світ, святий, священний. В реконструкції святкового обряду рідновіри використовують гімни-славені в перекладах з Рігведи, наприклад “До Савітара” – Світовида:

Хай прийде до нас Бог Савітар з прекрасним скарбом!

Заповнюючи повітряний простір, він мчить на конях,

Тримаючи в руці безліч дарів для людей,

Заспокоюючи світ і пробуджуючи його.

Його руки, м’які, великі, золоті

Простяглися ввись до крайнеба.

Хай нині його велич викличе захоплення!

Навіть сонце поступається йому своєю роботою.

Так, хай цей могутній Бог Савітар,

Повелитель благ, прикличе до життя блага для нас!

Розпросторюючи далеко свій образ.

Хай він дасть нам поживу, гідну смертних!

Наші пісні-славені кличуть Савітара,

Солодкоголосого, з повними пригорщами, прекраснорукого.

Хай він дасть нам ясну і високу тілесну силу!

Хай захистить нас завжди своїми милостями!

(Переклад з російської – Г. Л.) [383. VII. 45. ].

Після Світовида осіннього Земля вступає в період Корочуна, найкоротшого дня, найтемнішої частини року. З цього часу в Колі Сварожому панують Бог осіннього сонця Овсень і зимового – Сивбог (Сивобог). Прийнято вважати, що Овсеневі свята пов’язані з Богом осіннього Сонця (рівнодення). Але по деяких губерніях Росії і Білорусі Овсеня (варіанти імені Авсеня, Усеня, Таусеня) святкували напередодні Різдва. Церковні повчання засуджують стародавній язичницький звичай “кликати Овсеня”. Обряд багато в чому схожий на колядування: величальні