Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

від розідраних мозолів довели рятункову справу до кінця.

— Поможіть Шамотнявого покласти, — звернувся Величко до ротного в останній приїзд Кляусового човника, — чи живий він — не знаю. Гей, Шамотнявий!

Шамотнявий лежав на льоду без руху. Побувавши скілька разів у крижаній воді, він покрився ввесь мов лускою і тепер знепритомнів.

— Якби не замерз! — мовив ротний, допомагаючи спустити Шамотнявого на дно човника і сам стрибаючи в нього.

Величко поклав голову товариша собі на коліна й почав терти вуха, прислухаючись до віддихів.

— Дише! Буде живий. Селянська натура й не таке ще витримає.

— Ну, твоя, робітнича, більше заважить.

— А вдвох ми — ого-го чого наробимо.

— Та бачив, бачив... Герої, — щиро признав ротний.— Ну приїхали, кінчилася мука.

Єгоров здоровив товариша з майже чудесним врятованням, а Величко допомагав покласти Шамотнявого на ноші й замикав похід до замку.

Там, у чорній башті, в підвалі вже горіло червоногарячим полум'ям кострище й оповідали врятовані свої пригоди резервовому батальйону.

— Вірите, отак би й сиділи на деревах, як підстрелені ґави. Мов задерев'яніли самі — ні чуття, ні думки.

— А найгірше було ото, як Кляус возив: коли твоя черга буде, чи діждеш. І радісно було — от, їй-право, хоч і гріх великий — чути, як Величко викликає, а ніхто не обзивається, — бо ж немазке того. Думаєш — от до мене ближче стало. Може, ще кого не буде? От до чого страх доводить.

— Авжеж, своя сорочка ближче до тіла.

— Шамотнявий бідний — гарячка, мабуть, буде.

— А Борзяка щось не видно. Невже теж утопивсь?

— Човни там на острові все об'їхали, всіх забрали.

— А скількох немає?

Згадували загиблих товаришів, насолоджувались власним рятунком, роздягтись до голого, сушили перед кострищем мокру одежу й без кінця наливались окропом — «чайком». По тілу розлягалась тепла млость, хотілось солодко спати, але стривожені нерви не давали забуття і знов та знов навертали думку й язик до перебутого.

— Чортів острів! Заклятий таки цей Драйкройцен, правду дід Кляус казав. Нагрішили тут люди стільки, що й досі Двина помщається.

— Еге, чуєш, знов реве?

Притихли, напувають.

За кам'яними мурами башти знов чути хряск і гуркіт на ріці. Двина розірвала затори і суне крижані лавини з свого річища до далекого Балтицького моря.

— Ось де смерть наша коли пішла!— тихо мовив Шамотнявий, прокинувшись. — Дайте води холодної, товариші, щось пече мені.

— Е, тепер нехай іде, мать його бабка родила! Не настрашить, та й тоді не дуже страшила. Пий ось, товаришу, та видужуй швидше!

1928 р.

За віщо?
(З щоденника сільської вчительки)[232]

ва євреї жили в нашій Лукашівці: рудий Йосько й Борух Нахимсон. Йосько мав бакалійну крамницю. Мати частенько посилали мене туди купувати сірників, гасу тощо. Посилаючи, наказували:

— Диви-но, доню, щоб тебе рудий жидюра не обдурив!

Так я й зросла, переконуючись, що євреї спеціялізувалися обдурювати простих людей. Заходячи до крамниці, чула, як ґерґочуть вони своєю незрозумілою мовою, де вухо виловлювало тільки слова «рубель» та «копекен».

«Вони навмисне так говорять, аби ніхто не тямив. Адже вони умовляються, як із людей більше грошей здерти та як кепського краму збути», — думала я. Й шкода мені було віддавати напрацьовані батьківські гроші до жилавих, пазуристих Йоськових рук. Скільки люди тяжкою, невсипущою працею не зароблять — все в цих безодніх крамарських кишенях опиниться. Треба краму, хусток, голок — іди до Йоська. Треба шила, гасу, цвяхів, дьогтю — йди до Йоська. І по олію, дратву, тютюн, папір, цукор, сіль — знов до нього. Мало не щодня топчеш тую стежечку, чуєш свою