Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Невдячна! – варіював Денис у хаті. – Та я, коли ти після пологів лежала квола, дитину бавив! Як ти вже вдома була, відра за тобою із хати виносив!

– За відра – спасибі… А за дитину… Та це ж і твоя дитина!!! Ти свою дитину глядів, Денисе! Якби ти лежав… то і я б після тебе відра виносила, не сумнівайся… Я не знаю, кому з нас було тяжче…

А вранці, як Денис з Олегом поїхали на Київ, Наталка взялася за сапу – і рушила ще й на колгоспне поле – на «свій» город.

Ще здалеку побачила вона посеред лану зігнуту вдвоє свекруху.

– Чого це ти приперлась?! – буркнула свекруха до Наталки. І очей не підняла.

– Прийшла я, мамо, вам на поміч! Я ж не знала… Денис тільки поночі мені казав, що він сапав учора увесь день, казав, що ще трохи тут лишилося. Якби мені… сказав, що сапати сюди йшов, то б і я з ним була прийшла. А так сапала шкільний наділ…

– Що?! – розігнулася свекруха, підняла очі від землі. – Хто це мені тут помагав?! Я ж учора цілий день на цьому городі була сама, як палець! Ви мене всі в землю увігнати хочете!!!

– А де ж були Денис із Олегом?!

– Це ти у них спитай! Мало, кажеш, Наталко, мені тут осталося сапати? Та я ще й до середини городу не дійшла – дивись! – і свекруха обвела рукою безмежний картопляний лан, як море.

– А Денис мені казав, що цілий день сапав із вами…

– Брехло таке!!! – витерла рясний піт свекруха. – Помру… Не доживу побачити, як онука буде заміж іти… не доживу… Не діжду!

– Я вам допоможу? – зітхнула Наталка та й почала розказувати за вчорашнє.

– Знаєш, що? – повернулася свекруха до Наталки усім тілом. – Я меж вами мішатися не буду! Не я вас зводила, і розводити теж не буду! Хоч я й Денисові казала уже не раз – не хочеш так жити – то розводьтеся! Нещасний мій Денис!.. Геть нещасливий… Бідний… А я… Добре, що хоч на смерть собі вже все купила, бо як доведеться через таких невісток руки скласти, то хоч буде у чому поховати!

«Не треба, мамо, вам щороку по новій моді купляти собі на смерть! Не бійтеся, голою вас не поховають! Як помрете, то ми вам усе тоді й покупляємо!» – хотіла сказати їй Наталка. Та змовчала: було свекруху шкода…

«А не діждала б ти моєї смерті! Змія!» – мабуть, саме так і подумала свекруха.

«Видко, що й не діжду…» – наче відлуння, відповіла їй подумки Наталка.

А наступного ранку, по дорозі в школу, зайшла до своєї матері і сумно видихнула:

– Мамо, мабуть, ми продамо хату…

– А далі – що?!

– Я з дитиною повернуся до тебе.

– А Денис?

– Не знаю… Може, житиме в своїх батьків. А може…

– Чи він п’яниця, чи, може, б’є тебе? Або знайшов коханку?! Чи… ти когось іншого знайшла?

– Ні…

– Тоді я вас не розумію! Межи вами була така любов, просто неземна! Що ж це тепер сталось?

– Я теж не розумію…

– А хату… Наталко, якраз мала до тебе розмову, ти прийшла, тож… – дивлячись кудись за вікно, сказала мати. – Справа в тім, що ми із твоїм вітчимом… Ми із дядьком хочемо жити разом.

– Знову?!

– Немає чому дивуватись, були важкі обставини. У дядьковій квартирі тепер його діти, а та хата… Ми вирішили продати цю: я її колись будувала, поклала тут своє здоров’я, тож маю право розпоряджатися нею, як сама захочу! Свою хату я продам, а натомість купимо у райцентрі… Дядько правду каже: попереду старість, а де старість – там і болячки. У квартирі нам буде легше.

– А як же я?… Ми із Зойкою?

– Ти замужем, Наталко, і у вас із Денисом є своє житло.

– Але ми вирішили розлучатись!

– Ти уже доросла, Наталко. І мені ці ваші переїзди теж добряче з’їли серце.

– Мамо…

– Говоріть собі з Денисом!

У цей час постукали у двері. Увійшла поштарка.

– Марійко, розпишись за телеграму! – подала вона через поріг вузенький папірець.

– Від кого це?

– Від Іванової сестри, від Ірки: твоя свекруха померла!

Ця телеграма і вирішила Наталчину долю: за заповітом