Ієн Макьюен - Спокута

не могла. Я була схвильована. Поїздка за місто, обід на мою честь, відновлення родинних зв’язків. І в мене ж відбулася одна з тих класичних розмов з лікарем. Я мала би бути пригнічена. А може, мені вже все, як сьогодні кажуть, по барабану? Проте від таких думок нічого не зміниться. Машина буде аж за півгодини, і я не знаходила собі місця. Встала з крісла, пройшлася кілька разів туди-сюди по кімнаті. Коли я надто довго сиджу, в мене починають боліти коліна. Мені не давали спокою думки про Лолу, про жорсткість того худого, старого, розмальованого обличчя, про її самовпевнену ходу на тих небезпечних шпильках, її життєву енергію, отой нирок у «ролс-ройс». Я що, змагаюся з нею, витоптуючи килим між каміном і честерфілдівською канапою? Я завжди думала, що світські забави, цигарки зведуть її в могилу. Думала так, навіть коли нам було трошки за п’ятдесят. І от у вісімдесят вона має такий хижий, супермодний вигляд. Вона завжди була зарозумілою старшою дівчинкою, завжди на крок попереду. Зате в цій останній важливій справі я її випереджу, а вона, мабуть, житиме довго. Мені не вдасться опублікувати роман за життя.

«Ролс», схоже, закрутив мені голову, бо коли приїхала машина — спізнившись на п'ятнадцять хвилин, — я була розчарована. А як правило, такі речі мало турбують мене. То була зовсім непоказна малолітражка, заднє сидіння якої було вкрите нейлоновим хутром, розмальованим під зебру. Зате водій Майкл, веселий хлопака з Вест-Індії, взяв у мене валізку, дбайливо відкинув переднє сидіння, щоб мені зручніше було сідати. Після того, як я категорично заявила, що не потерплю жодної трахкотливої музики з колонок на поличці у мене за головою, а він перестав на мене дутися, ми чудово порозумілися й завели розмову про сім’ї. Батька він ніколи не знав, а його мати була лікаркою в Мідлсекському госпіталі. Сам він закінчив юридичний факультет Лестерського університету й збирався тепер писати дисертацію в Лондонській школі економіки про законодавство й злидні в країнах третього світу. Коли ми виїхали з Лондона по гнітючому Західному шосе, він стисло виклав мені її суть: немає законів про власність, отже, немає капіталу, отже, немає добробуту.

— Типовий підхід юриста, — сказала я. — Організувати бізнес передовсім для себе самого.

Він ввічливо посміявся, хоча, мабуть, подумав, що я — заплішена дурепа. В наші дні абсолютно неможливо вгадати освітній рівень людей по тому, як вони розмовляють, чи одягаються, чи яку музику люблять. Найбезпечніше вважати кожного, з ким зустрічаєшся, витонченим інтелектуалом.

Через двадцять хвилин ми вже наговорилися, і коли машина виїхала на автостраду, а двигун перейшов на монотонне фуркотіння, я знову заснула; коли ж прокинулася, ми вже їхали по сільській дорозі, а голову мені немов стиснуло обручем. Я знайшла в сумочці аспірин, розжувала три таблетки і з огидою проковтнула. Яку частинку свого розуму, своєї пам’яті втратила я внаслідок мікроінсульту, поки спала? Про це я не дізнаюся ніколи. І саме тоді, на задньому сидінні отого маленького бляшаного автомобіля, я вперше відчула щось схоже на відчай. Паніка була б тут надто сильним словом. Частинкою цього відчаю була клаустрофобія, безпомічна ув’язненість в процесі власного занепаду, відчуття всихання. Я поплескала Майкла по плечу й попросила увімкнути музику. Він вирішив, що я просто попускаю йому, бо ми вже наближалися до місця призначення, і відмовився. Проте я наполягла, і от знову пролунало бамкання контрабаса, на яке накладався м’який баритон, що співав на карибському діалекті щось схоже на дитячі лічилки. Це мені допомогло. Трохи розрадило. Воно звучало так по-дитячому, хоча я підозрювала, що тут виражені якісь фатальні почуття. Перекладу я не стала просити.

Музика все ще грала, коли ми повернули на під’їзну дорогу до готелю Тілні. Минуло вже більше двадцяти п’яти років, коли я востаннє їхала цією дорогою на похорон Емілі. Спершу я помітила відсутність паркових дерев, величезних берестів, що загинули, як мені ввижалося, від якоїсь хвороби, а дуби, що ще залишалися, зрубали, аби розчистити поле для гольфу. Ми навіть пригальмували, щоб пропустити декількох гравців і хлопчиків, які несли за ними ключки. Я не могла не думати про них як про порушників, що незаконно проникли в чужі володіння. Ліс, що оточував старий котедж Ґрейс Тернер, стояв і досі, і коли ми проминули останні буки, перед очима з’явився головний будинок. Будь-які ностальгічні почуття були б недоречними — це завжди була потворна будівля. Проте здалеку вона виглядала голою і беззахисною. Плющ, який раніше пом’якшував враження від того яскраво-червоного фасаду, був обідраний, можливо, щоб не руйнував цегляну кладку. Незабаром ми вже наблизилися до першого мосту, і я побачила, що озера більше немає. На мості ми опинилися над бездоганним трав’яним газоном, які часом можна бачити в старих фортечних ровах. Саме по собі це не виглядало негарно, якщо не знати, що тут було раніше — осока, качки й велетенський короп, якого двоє бродяг спекли і з задоволенням з’їли біля храму на острові. Якого вже теж не було. На його місці стояла дерев’яна лавка й урна для сміття. Острів, який, звичайно, вже не був островом, став видовженим горбочком, вкритим рівненькою травою, як величезний стародавній курган, де росли рододендрони й інші кущі. Його оточувала посипана гравієм доріжка, де тут і там стояли інші лавочки й круглі садові ліхтарі. У мене не було часу спробувати відшукати очима те місце, де я колись сиділа, заспокоюючи юну Лолу Маршал, бо ми вже їхали другим мостом, а тоді загальмували, звернувши на асфальтовий паркінг, що тягнувся вздовж усього будинку.

Майкл відніс мою валізку в рецепцію, розташовану в старому холі. Як дивно, що вони потурбувалися покласти мотузяний килим на оту чорно-білу плитку. З акустикою, здається, тут завжди були негаразди, хоча мені це ніколи не заважало. Зі схованих динаміків неголосно звучали «Пори року» Вівальді. На цілком пристойному столі червоного дерева стояв комп’ютерний монітор і ваза з квітами, а по боках — два манекени рицарів у повному обладунку, наче на варті; на панелях висіли схрещені алебарди й щит із гербом; над ними — портрет, який раніше висів у їдальні і який мій дід придбав, щоб створити враження давніх родових традицій. Я віддала Майклові чайові й щиро побажала йому успіхів у справі бідності та прав власності. Намагалася якось зам’яти мою дурну репліку про юристів. Він привітав мене з днем народження, потиснув руку — яким же легеньким і нерішучим був його потиск — і пішов. Серйозна дівчина за столом