Ю. Несбе - Леопард

на Харрі Холе. Хотів щось сказати. Передумав. Прикусив нижню губу.

— Це питання днів, — мовив він.

— Навіть не тижнів?

Олтман не відповів.

— Дякую, Сигурде, — кивнув Харрі й попрямував до дверей.

Обличчя Каї на подушці було бліде й гарне. «Як квітка у гербарії», — спало на думку Харрі. Він стискав її маленьку холодну руку. На нічному столику лежала свіжа «Афтенпостен» із заголовком про лавину в Ховасхютті. Автор статті описував нещастя й цитував Мікаеля Бельмана, котрий назвав загибель інспектора Колкки, що супроводжував Іску Пеллер у Ховасхютту, великою втратою. Але Бельман тішиться, що свідок врятована й зараз у безпеці.

— Отже, лавину спричинив динаміт, — мовила Кая.

— Безсумнівно, — відповів Харрі.

— І як вам з Мікаелем працювалося там, у горах?

— Добре, — Харрі відвернувся, на нього раптом напав кашель.

— Чула, ви знайшли у прірві снігохід? А під ним, ймовірно, чийсь труп.

— Так. Бельман лишився в Устаусеті, щоб знову знайти це місце з хлопцями ленсмана.

— Кронглі?

— Ніхто гадки не має, де він є. Але його заступник, Рой Стіле, ніби вартий довіри. Щоправда, їм доведеться поморочитися. Ми гадки не мали, де ми є, там усе замело, снігу стільки… та й місцина…. — Харрі похитав головою.

— А чий то труп, як гадаєш?

Харрі знизав плечима:

— Дуже буду здивований, якщо це виявиться не Тоні Лейке.

Кая навіть підвела голову:

— Невже?

— Наразі я ще нікому не казав, але я бачив небіжчикові пальці.

— А що з ними не так?

— Вони скоцюрблені. А у Тоні Лейке — ревматоїдний артрит.

— Гадаєш, це він спричинив лавину? А потім у темряві впав в урвище?

Харрі хитнув головою:

— Тоні казав, що знає цю місцину, як свої старі чоботи, це його батьківщина. Погода була ясна, снігохід ішов на малій швидкості, його відкинуло убік всього на три метри. І ще одне: у небіжчика обгоріла рука, і справа не в динаміті. Та й снігохід не згорів.

— Що…

— Гадаю, Тоні Лейке зазнав тортур, його убили, а потім штовхнули униз разом із снігоходом, щоб ми його знайшли.

Обличчя Каї перекосилося.

Харрі потер затерплий мізинець. Невже відморозив?

— А якої ти думки про Кронглі?

— Кронглі? — Кая ненадовго замислилась. — Якщо він дійсно замірювався зґвалтувати Шарлотту Лолле, йому не варто було йти служити в поліцію.

— Він і дружину бив.

— Мені й не дивно.

— Справді?

— Справді.

Він глянув на неї:

— Ти від мене щось приховуєш.

Кая знизала плечима:

— Але ж він наш колега, та й я гадала, коли вже він тоді був п’яний, то й говорити нема про що. Але я завважила цю схильність у ньому. Він заявився до мене додому, досить грубо чіплявся, ну і…

— І що?

— У мене тоді був Мікаель.

Харрі відчув, як його ніби щось шпигонуло.

Кая підтягнулася вище у ліжку.

— Ти ж насправді не віриш, що це все — справа рук Кронглі?..

— Не знаю. Той, хто спричинив лавину, найімовірніше, добре знається на місцевості. До того ж, Кронглі має стосунок до тих, хто ночував у Ховасхютті. Та й Еліас Скуг казав, що у Ховасхютті став свідком сцени, що скидалася на зґвалтування. А Кронглі тягне на потенційного ґвалтівника. Та ще й ця лавина… Гадаєш, так би діяв той, хто хоче убити жінку, що ночує у туристичній хатинці разом з неозброєним поліцейським? Лавина результату не забезпечує. Чому не вчинити простіше й дієвіше? Взяти улюблене знаряддя убивства й піти просто у хатинку? Бо він знав, що насправді Іска Пеллер та поліцейський у хатинці не самі. Тож і напав у єдиний спосіб, який дозволяв йому згодом вільно піти звідти. Йдеться про людину, яка має доступ до таємної інформації. Про того, хто знав про наші гіпотези про Ховасхютту й збагнув, у чому річ, коли ми назвали ім’я свідка на прес-конференції. Офіс ленсмана в Устаусеті…

— У Єйлу, — виправила Кая.

— Хай там як, а Крипос наказав Кронглі підготувати посадку гвинтокрила з поліції у Національному парку. І він зрозумів, звідки вітер віє…

— Тоді він мав би збагнути, що Іски Пеллер там немає й що ми не будемо ризикувати свідком, — мовила Кая. — І загалом він мав би бути якнайдалі від цієї історії.

Харрі кивнув:

— Саме так, Кає. Згоден. Гадаю, Кронглі ані на мить не повірив, що Іска Пеллер у хатинці. Лавина — це лише продовження того, що він робив і раніше.

— Що?

— Він грався з нами.

— Грався?

— Коли ми були у Ховасхютті, до мене телефонували з мобільного Лейке. Тоні включив мене до контактів. І я майже впевнений, що телефонував не він. Додзвонювач не зразу натиснув на відбій, увімкнувся автовідповідач, і перш ніж зв’язок уривається, можна розчути звук. Я не певен, але мені здалося, що то був сміх.

— Сміх?

— Сміх людини, яка розважається. Він щойно почув мій голос на автовідповідачеві й дізнався, що кілька днів я буду поза зоною. Припустімо, що то Аслак Кронглі, котрий щойно отримав підтвердження своїх підозр, що я чекаю у Ховасхютті на убивцю.

Харрі замовк і поринув у роздуми.

— Ну і?.. — смикнула його Кая за хвильку.

— Мені просто хотілося висловити вголос ці міркування, послухати, як воно звучить, — мовив Харрі.

— І як?

Харрі підвівся.

— Кепсько, правду кажучи. Але я перевірю алібі Кронглі на час, коли було скоєно убивства. Побачимось.

— Трульс Бернтсен?

— Так.

— Рогер Єндем з «Афтенпостен». Чи маєте час відповісти на кілька запитань?

— Ну, це залежить… Якщо ви знову про Юссі питатимете, то краще побалакайте з…

— Це не стосується Юссі Колкки. До слова, мої співчуття.

— Гаразд.

Рогер сидів у своєму офісі у будівлі пошти, закинувши ноги на стіл, і дивився на будівлю Центрального вокзалу й на Оперний театр, який саме незабаром мали відкрити. Поговоривши з Бентом Нурдбьо у «Стоп Пресен!», він витратив день і ще півночі, щоб пильніше придивитися до постаті Мікаеля Бельмана. Якщо не зважати на чутки про того поліцейського зі Стовнера, котрого відлупцювали, ніби й зачепитися нема за що. Але багато років пропрацювавши кримінальним репортером, Рогер Єндем назбирав цілісіньку низку надійних джерел — метких хлопців, які за пляшку чи пачку цигарок і бабусю рідну продадуть. І трійко з них — із Манглеруда. Після кількох телефонних дзвінків виявилось, що вони там виросли. Можливо, справді так воно і є, як він чув, буцімто з Манглеруда ніколи не виїжджають, і в цьому є частка істини. Утім, туди також ніхто й не переїздить.

У маленькому районі, певно, всі й справді знали одне одного, принаймні ті троє чудово пригадували Мікаеля Бельмана. Хлопці вважали, що